LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і до гайдамак, що нібито обступили поета в петербурзькій кімнаті. Він чудовими ліричними словами починає свого «Сліпого», свою «Княжну». Але цікаво, що ліричні поезії в точному розумінні слова, поезії-сповіді повним цвітом розцвіли у нього не змолоду, як це звичайно буває, а в цілком дозрілому вже віці.

      1844 р., тобто через сім літ після «Причинної», вилилося з поетового серця таке інтимне признання:

      Чого мені тяжко, чого мені нудно,

      Чого серце плаче, ридає, кричить,

      Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

      Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

      Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

      Засни, моє серце, навіки засни,

      Невкрите, розбите – а люд навісний

      Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.

      Велику поетичну сміливість, сміливість генія треба було мати, щоб так звертатись до свого серця: «Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?», «Закрий, серце, очі». Такою сміливістю й граничною щирістю позначено і вірш «Заворожи мені, волхве», де поет звертається до свого друга Щепкіна:

      Стань же братом, хоч одури,

      Скажи, що робити:

      Чи молитись, чи журитись,

      Чи тім’я розбити?!

      Знов-таки – як ніби прозаїчно, розмовно звучить оте «тім’я розбити» – і яку ж силу почуття воно ховає в собі!

      У тому самому ряду стоїть і вірш «Гоголю» з отією глибокою кінцівкою, зі стислою характеристикою своєї і Гоголевої творчості:

      А ми будем

      Сміятися та плакать.

      У «Заповіті» (1845) чудесно поєднана ніжна мрія поета з високим революційним піднесенням.

      Але справжнє буяння Шевченкової лірики припадає на роки ув’язнення, солдатчини, повернення з неї і на останній, петербурзький період. Поет, що ніби досі приховував найпотаємніше, найглибше, найболючіше, найлюбіше, кинувши в «Заповіті» могутній клич до поколінь – «Поховайте та вставайте», проголосивши нечуваної сили безсмертну любов до рідного краю й рідного народу в вірші «Мені однаково», вплівши у філософський роздум про смерть – «Косаря» – гідний нагад, що безжалісний косар «не мине й царя», Шевченко час від часу пише чисто ліричні, глибоко суб’єктивні, автобіографічні признання, яких досі уникала його муза. Як відомо, у Шевченка майже немає так званої любовної лірики у вузькому значенні слова; така лірика з’являється аж 1847 р. в Орській фортеці: «Сонце заходить, гори чорніють…» Ця поезія перегукується з пушкінським «Редеет облаков летучая гряда», та коли для Пушкіна зоря, «звезда» – це тільки один з багатьох його образів, то зоря у Шевченка – і зірка, і світанок – центральний мотив, уособлення всього найдорожчого поетові – жіночої краси й чистоти, дитячої усмішки, рідної країни, мрії про людське, вселюдське щастя, поезії і правди. Простота, з якою сповідається Шевченко перед читачем і перед самим собою, щирість його признань воїстину не мають собі рівних:

      Буває, іноді старий

      Не знає сам, чого зрадіє,

      Неначе стане молодий,

      І заспіває… як уміє.

      І стане ясно перед ним

      Надія ангелом святим,

      І

Скачать книгу