ТОП просматриваемых книг сайта:
Вирій загублених душ. Тетяна Ковтун
Читать онлайн.Название Вирій загублених душ
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Тетяна Ковтун
Издательство Стрельбицький Дмитрий Майєвич
Заверещали гальма. Жінка не полінувалась і визирнула у вікно. Чепурний зеленкуватий «Фіат» по-хазяйськи зупинився посеред паркувального майданчика. «Хтось із своїх», – подумала Аня.
Назустріч прибулому притьмом побігла Джина.
– Синьйоре Сильвіо, нарешті!
Маленький похмурий чоловічок у картатій сорочці першим увійшов до вестибюля. У нього був вигляд людини, яка розпоряджається тут усім на свій розсуд. Вочевидь це був власник готелю. Його прибуття з Бразилії чекали з дня на день. Казали, що він їздив туди робити операцію.
Обідньої пори Аню покликали до старшої покоївки по зарплатню. На конторку поклали сто євро. Новенька аж підскочила.
– Ми так не домовлялися!
На її крик зі свого офісу вийшов хазяїн.
– Ця синьйора працює у нас усього тиждень. Через недбалість їй зменшено зарплатню, – сказала Джина.
Часто-густо заробітчанам не платять обумовлену суму. Розрахунок простий: прислуга без документів нікому не поскаржиться. Але новенька не знала про такий звичай. Її щире обурення вразило Сильвіо. Анине знання мови відкрило йому деякі обставини, які Джина хотіла б приховати. Він зажадав пояснень.
– Чому на деяких номерах цілими днями висить табличка «Не турбувати»?
Зрештою, хазяїн звернувся по свідчення до інших працівниць.
– Ми хотіли покепкувати над новенькою, – призналася темношкіра Анжеліна.
Інцидент було вичерпано, зарплату Ані – відновлено в обумовленому розмірі, а Джину – тимчасово усунуто від займаної посади.
Сеньйор Конті запросив нову покоївку до свого офісу.
– Я мушу попросити у вас вибачення, – зітхнув він, всідаючись у крісло й запалюючи сигарету.
– Не варто, це ж не у ваших звичаях.
Аня крутнулась на підборах і збиралася з власної ініціативи припинити розмову.
«Ти ба яка!» – відмітив подумки Сильвіо.
Він підвівся і провів молоду синьйору до виходу. В його погляді було щось співчутливе. Здавалося, хазяїн і справді був прикро вражений цим випадком. Аня хоч-не-хоч зустрілася з ним поглядом.
– Зачекайте-но! – зупинив він її на порозі. – Ви вже встигли побувати на Везувії? Я відчуваю себе винним перед вами. Якщо ви не проти, я підвезу вас туди, на оглядовий майданчик.
«Чому б і ні? Нехай усі бачать мене поруч із Сильвіо. Мабуть, тоді будуть обережнішими».
Зеленкуватий «Фіат» розвернувся і помчав до траси.
Власне, Аня могла і сама дістатися туди, якби хотіла. Для цього потрібно було сісти на поїзд і прямувати до станції «Ерколано-Скаві», а потім скористатися автобусом «Транспорті Везувіано». А далі все одно довелося б досить довго йти пішки на кілометровій висоті над рівнем