LITMIR.BIZ

Скачать книгу

за сусіднім столиком замовили поліроль – міцне, але досить смачне пиво тутешньої броварні.

      Я дивлюся на річку крізь маленькі отвори в підлозі.

      У повінь, коли ріка підніметься на кілька метрів, вода не зруйнує цей заклад, а лише злегка підтопить його.

      Це одна з причин, чому їдальня в Цалка існує довше, ніж деякі палаци, побудовані біля бурхливих річок.

      За рекомендацією мого нового знайомого ми замовляємо рибу рябушка. Це на диво смачна маленька рибка (ніхто з місцевих мешканців не зміг згадати, як вона зветься грузинською), яку можна їсти разом із хвостом і головою.

      Гаряча, хрустка рябушка і холодні, остуджені в джерельній воді пиво або лимонад – ідеальний сніданок, і я з таким запалом узявся за нього, що мало не відкусив собі пальці.

      – А ще тут великі кобри, – сказав мій візаві.

      – Великі? Наскільки великі? – спитав я, намагаючись не видати тривоги.

      Я багато чув про змій, які доволі часто трапляються в Грузії в літні місяці, і мене не раз попереджали про необхідність запастися «антигюрзином», якщо вирушатиму на південь країни, в пустельні райони околиць монастиря Давид Гареджа.

      Але кобри? Я вперше почув про них.

      – Кобрі? Так, так, великі! Кілограмів п’ять-шість. І дуже смачні! Їх теж ловлять в озері Цалка, – говорить мій новий знайомий.

      Виявилося, що кобрі грузинською – короп.

      Ченці та диявол озера Паравані

      Сонце вже хилилося до заходу, коли я перетнув межі Нижньої Грузії і в’їхав у регіон Самцхе-Джавахеті.

      Дивно, але грузинські туристичні компанії, що рекламують тури до Казбегі, Сванетії або на збір урожаю в долину Алазані, ніколи не пропонують екскурсій цим маршрутом: у гарну погоду дорога через перевал Тікматаші – одна з наймальовничіших у Грузії.

      Діставшись перших хмар, що в промінні призахідного сонця нагадували збитий крем з дещицею малинового варення, я помітив попереду дві дивні постаті.

      Наблизившись на кілька обертів педалей (важко давався мені цей перший крутий підйом), розгледів двох вершників, які, стоячи в стременах, сперечалися про щось мовою, не схожою на жодну з говірок, доти чутих мною в Грузії.

      – Ви звідки? – спитав я.

      – Азербайджан, – відповів один із них і негайно, ніби на підтвердження своїх слів, поставив коня дибки. За мить обидва приострожили коней і зникли в густих пасмах туману.

      Це було перше нагадування про те, що дорога пролягає дуже близько до прикордонних територій. Регіон Самцхе-Джавахеті впродовж кількох століть належав то іранцям, то туркам і повернувся до складу Грузії лише в середині позаминулого століття.

      Я повільно рухався в напрямку зниклих вершників.

      Подолавши барвистий туман, що застеляв обрій, я досяг верхньої точки перевалу Тікматаші. Звідти відкривалося озеро Паравані – найбільше високогірне озеро країни, на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря.

      Хмари, що зібралися над озером, закрили собою гори, залишивши тільки два просвіти в формі очей. Червоні відблиски,

Скачать книгу