Карби і скарби. Посвіт карпатського світу - Мирослав Дочинець

Скачать книгу

весни зубровою трубою. І тепер трембіта дає поголос світові, що живе й зелено б’ється серце карпатської Верховини – коштовного його смарагду. Проголошує світлу звістку Воскресіння, величає Боже Різдво, радування коляди, вістує народження нової душі й сумує за відходом спочилої, кличе на альпійські луки рої маржини, дає звіт долішнім ґаздам про погідне літування чи прикрі втрати, держить своєю тягучою нутою в цілісній спілці людей, отари, псів, звірину й невидимі сили гір.

      Така трембіта (тут ще кажуть трумбета) вирізується з сухої, «заснулої» молодої смеречини, що зросла на самій плішці гори. Бо голос її має пливти верхами й танути в далеких зворах. Першим трембіту пробував вітер, лудив її горло. Тоді цівка щільно обв’язувалася ликом берези, напоєної чистими водами. Це як вузли, що теж грають самі по собі, згущують звучання. Для трембіти треба мати не тільки добру дихалку, а й міцні руки, твердий поступ. Сурма не сміє бути коротшою за стоячу людину з вистромленою вгору рукою. А ще краще – коли триметрова. Що ближче до неба, тим чистіший, більш проріджений звук.

      Трембіта – інструмент суворої вдачі, як і самі горяни. Та стрий Матій прихитрявся м’якшити її мелодію, уплітати в неї радісний мотив. І коли озвалися з усіх горбів трембіти, скликаючи на останню службу душі їхнього сотворителя, ватаги не змогли влити достатньо скорботи у свій гук. Смуток сплітався з безжурністю, творячи не траурний гомін, а врочисту заздравицю. Зате скрипки скімлили правдиво, зітхаючи деками пробитих сердець, голосили на всю округу. Лишень тоді, коли двір затопило ройовище мандрівних і дозвільних людей зі смиками, гуслями, цимбалами й бубнами, домашні зрозуміли, скільки неприкаяних душ грілося біля дару їхнього родака, що собі не встиг навіть труни справити – поклали його в наспіх збиту, нестругану…

      Люди грали, закусивши губи. Грали з сирітською запеклістю. Грали, наче собі на смертну годину. І дерева слухали їх стоячи, а гори темніли хмурими ликами, як колись темніли поліровані дощечки під його пензлем. Був там і циган-конокрад із Вишкова. Приніс у вогкій шматині віхтик пахучого васілика, щоб посадити на його могилці. Десь дочувся, що це зілля єдине з усіх було при Ісусові в гробі. А Той, як і Матій, теж починав теслею, лишень музикою наповнював не дерево, а людські серця… І був той циган дуже зажурений, хоча годували й поїли його щедро. Перехилив у себе келишок і гірко мовив: «Що наше життя – слід підкови на глинищі. Слід краденого коня, що вчора був чиїмось, а нині нічий».

      І ще, кажуть, газети писали, що того вечора посеред великого концерту в Будапешті урвалася струна на скрипці. На тій – із написом «Матяш». Його колись розпеченим шилом випалив Матій на догоду знаного скрипаля. Бо той хотів, аби розкішний інструмент мав і ім’я королівське, а не простацьке верховинське. Хоча який він був король, непоказний з вигляду, але рукатий Матій? Хіба що – князь дерева.

      По ньому залишилася приповістка: «Дерева – се худоба

Скачать книгу