LITMIR.BIZ

      О третій по обіді довгі тіні вже спадали на будинок № 4 на Коммандер-Т. І. Егрімс-плас, й у вікнах штаб-квартири Армії спасіння світилося. О п’ятій стало зовсім темно, й ртуть у градусниках опустилася нижче мінус п’ятнадцяти градусів. Поодинокі приблудні сніжинки падали на дах кумедної автівочки, у якій чекала Мартіна Екхоф.

      – Ну ж бо, тату, виходь, – бурмотіла жінка, опасливо зиркаючи на шкалу акумулятора. Хтозна, як електромобіль – подарунок від королівської родини – поводитиметься на морозі. Вона перебрала подумки все, що зробила перед тим, як залишити контору: виклала у Мережу повідомлення про прийдешні, а також скасовані службові зібрання, уточнила розклад чергування в автобусі-їдальні, а також біля кружки на Егерторг, прочитала коректуру листа-відповіді у канцелярію прем’єр-міністра щодо щорічного різдвяного концерту в Концертному залі.

      Дверцята авто розчинилися, впустивши холод та чоловіка з густим сивим волоссям під форменим кашкетом, із найяснішими блакитними очима, які лишень знала Мартіна. Принаймні у людей старших за шістдесят. Не без зусиль він поставив ноги між панеллю приладів та сидінням.

      – Можна їхати, – мовив він, струшуючи сніг з командирських відзнак, з яких випливало, що він є головним командувачем Армії спасіння у Норвегії. Його коротенька фраза пролунала жваво, невимушено-владно, природно для людей, котрі звикли, що їхні накази завжди виконують.

      – Пізно ти, – мовила Мартіна.

      – А ти просто янгол. – Батько погладив її по щоці, блакитні очі вилискували енергійністю та веселістю. – Тепер треба поквапитись.

      – Тату…

      – Одну хвильку. – Він опустив віконце. – Рікарде!

      Біля входу до Храму, що розташовувався поряд, під одним дахом із штаб-квартирою, стояв молодик. Він сіпнувся, поспішив до них, клишоного загрібаючи ногами й притиснувши лікті до тулуба. Послизнувшись, мало не впав, але втримався на ногах. Підійшов до авто, перевів дух.

      – Слухаю, командувачу.

      – Клич мене Давидом, як решта, Рікарде.

      – Слухаюсь, Давиде.

      – От тільки не на кожному слові, будь ласка.

      Погляд Рікарда перескакував з командувача Давида Екхофа на його дочку Мартіну й назад. Двома пальцями він стер піт з верхньої губи. Мартіна часто міркувала, як виходить, що у людини впріває одне й те саме місце, хай яка погода чи вітер. Надто коли під час служби чи за інших обставин він опинявся поруч неї, щось шепочучи, ніби кумедне, утім, може, вона б справді вважала його слова кумедними, якби не його погано приховувана нервовість та надто надокучлива присутність. Та ще піт на верхній губі. Часом, коли Рікард сидів поруч неї й навколо стояла тиша, вона чула, як він шарудів, витираючи упрілу губу. Але він не лише упрівав, у нього дуже швидко відростала напрочуд густа щетина. Вранці приходить

Скачать книгу