LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Якщо я хочу намалювати образ весни, треба, щоб стояла зима, якщо я хочу описати красиву місцевість, я повинен сидіти в чотирьох стінах, і я сто разів говорив, що, якби мене кинули до Бастилії, я створив би там образ свободи. Йдучи з Ліона, я бачив перед собою лише приємне майбутнє, радів і мав на те всі підстави. Йдучи з Парижа, я не бачив попереду нічого доброго, і радіти мені особливо не було чому. Але тепер мене не відвідували такі чарівні мріяння, як на шляху з Парижа. У моїй душі панував спокій, от і все. Я з розчуленням чекав зустрічі зі своєю прекрасною подругою. Я наперед тішився, але без сп’яніння, тим, як житиму поряд з нею; але я завжди цього чекав, зі мною неначе не трапилося нічого нового. Я все більше хвилювався через те, що мені доведеться робити, ніби це було так важливо. Я насолоджувався спокійними і ясними думками, але не переживав небесних захоплень. Усе навколо чарувало мій погляд, я милувався краєвидами, звертав увагу на дерева, будинки, струмки, запитував шлях на перехрестях, боявся заблукати, але не збивався з дороги. Одне слово, я не заносився у хмари, я був там, де був, поки ходив, і ніде більше.

      Мої розповіді про подорожі схожі на самі подорожі: я ніяк не можу дійти до кінця. Я наближався до матусі, і моє серце радісно билося, але я не прискорював крок. Мені подобалося ходити не поспішаючи і зупинятися, де здумається. Бурлацьке життя чудово підходило мені. Йти пішки, коли гожа днина, гарною місцевістю, не поспішати і в кінці подорожі побачити щось дуже приємне – ось яке життя мені найбільше до смаку. Читач уже знає, яку місцевість я вважаю гарною. Рівнини, хоч які б гарні вони були, ніколи не здаються мені прекрасними. Мені потрібні гірські потоки, скелі, ялини, темні хащі, гори, круті дороги, якими треба видиратися нагору і спускатися, з прірвами обабіч, що так лякали мене. Дорогою до Шамбері я цілком намилувався усім цим.

      Неподалік від однієї гори із зрізаною вершиною, яку називають Па де л’Ешель, якраз під широкою дорогою, висіченою в скелі, у місцині під назвою Шай, біжить і клекоче в глибокій ущелині маленька річка, яка, здається, витратила тисячоліття для того, щоб пробити собі шлях. Щоб уникнути нещасних випадків, дорогу обгородили парапетом, завдяки чому я міг вдивлятися в безодню і відчувати запаморочення скільки мені завгодно, – у моїй пристрасті до круч найзабавніше те, що у мене від них паморочиться голова, і мені дуже подобається це запаморочення, аби я сам був у безпеці. Міцно спираючись на парапет, я нахилявся вперед і стояв так годинами, поглядаючи час від часу на піну і блакитну воду, ревіння якої я чув крізь крики ворон і яструбів, що перелітали зі скелі на скелю, з однієї гущавини дерев в іншу, за сотню туазів[63] наді мною. Там, де схил був рівний, а зарості кущів негустими, щоб крізь них могли пролітати камені, я назбирував найбільші, які ледве міг підняти, і складав їх на парапеті; потім, кидаючи їх один за одним униз, я тішився, дивлячись, як вони котяться, підскакують і розбиваються на тисячі уламків, перш ніж долетять до дна ущелини.

      Ближче

Скачать книгу