LITMIR.BIZ

      У повітрі пливли павутинки, вересневе сонце вдень ще припікало. Я сидів на дерев’яному ящику, у синьому робочому халаті, притулившись спиною до теплої цегляної стіни будівлі. Палив та читав романи Ремарка. Як і багатьом юнакам у вісімнадцять років, мені у героїв Ремарка особливо подобалося їхнє вміння пити і не п’янішати, а також здатність багатозначно, щоправда, не завжди зрозуміло, розводитися про життя.

      …Чорне, коротко стрижене волосся, м’які риси округлого обличчя, сукня, що ледь закривала коліна. Я бачив її щоранку, як вона йшла до тролейбусної зупинки. Вдень вона поверталася тією ж дорогою. Судячи зі всього, вона жила десь поблизу.

      – Сусіди говорять, що в нашому хлібному з’явився інтелігентний

      вантажник, – вона стояла переді мною, відщипуючи від палянички кірочку і клала шматочки до рота. – До тебе в цьому магазині вантажником працював якийсь алкаш.

      – Алкоголь допомагає впоратися з душевною порожнечею і рятує

      наші ілюзії, – багатозначно відповів я, і герой Ремарка з розкритої книги мені схвально підморгнув.

      – Мене Жанною звуть. А тебе?

      – Олексієм.

      – Тобто, Льошик, Алексис. Попандопулос, – засміявшись, вона простягнула мені руку.