LITMIR.BIZ

Скачать книгу

– уперше довелось їм його побачить – так і прикипіли до порога; ні один слова не промовить, дивляться тільки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди і чого їм треба.

      – За грішми? – спитав.

      – Еге, – пробелькотіли гайдамаки, низенько вклонившись.

      – Розумні! – каже Дорош. – Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.

      – Спасибі вам, діду, – кажуть гайдамаки, – за вашу ласку.

      Одімкнув старий скриньку і вийняв капшук із грішми.

      – Мені, – каже, – не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собі і дбаю, а на бідних, на церков Божу, от на кого!..

      Та, це кажучи, і положив капшук перед іконою святого Миколая-чудотворця:

      – Беріть, – каже, – це його гроші!

      Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились – бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був і каже:

      – А що, хлопці, на його усі дбають, а на нас ніхто, так нам не гріх від його поживиться.

      Та, не побоявшись Бога, за капшук… як скрикне, так йому руку і скорчило.

      – Змилуйся, діду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.

      – Не я тебе скарав, – одказує старий, – не мені тебе й милувати.

      – Хоч навчи, – каже, – що мені на світі робить, як Господа благати, щоб він мене помилував, грішного?

      – От що роби, – каже Дорош, – працюй сією рукою, що зосталась, і все, що не заробиш, віддавай бідним і на церков Божу; як роздаси стільки, скільки загарбав у других, то тоді і Господь помилує!

      Гайдамаки вклонились низенько Дорошеві та й пішли собі, облизня піймавши.

      Дорош жив на світі більш як сто літ; помер саме у той рік, як скінчили лінію, що копали за Берекою. За кілька днів до його смерті прийшов з Самарсько-Миколаївського манастиря ігумен, висповідав, запричастив старого і, як віддав він Богові душу, поховав його. Так отой ігумен от що розказував:

      – Сиджу я, – каже, – у своїй келії і читаю Святе Писаніє, коли так ненароком зирк – аж стоїть передо мною Дорош, як живісінький. Тільки що хотів я скрикнуть: «Здоров був, Дороше!», а він каже: «Поспішай до мене, я вмираю!» та й щез. От я, – каже, – помолившись Богу, зараз-таки й рушив.

      Після його смерті ніхто не знає, куди поділась його худоба, тільки й бачив я його Псалтир, що доставсь старому панові. Частенько доводилось мені і в руках держати той Псалтир. На першому листу було написано: «1652 р., марта 10 послав мені Бог сина Дорохея». Себто його, Дороша, а записав, виходить, його батько. Відкіля прийшов старий, і в коші не знали; може, він і шляхетського роду, бо дуже письменний був і вірші компонував. Покійник, старий пан, пошли йому Господи царство небесне, читає було нам ці вірші та й каже:

      – Велика була душа у сього чоловіка: разом хотіла жить на небі і на землі!

      Розказують ще, що як Дорош умирав, то закляв ліс у лимані і заборонив, щоб ніхто не рубав там дерева.

      – Хто, – додав, – не послухає, то я мертвий устану і його лозиною протурю!..

      Спасибі-таки старому, що заборонив у лимані рубати ліс: весело й глянуть, як воно

Скачать книгу