ТОП просматриваемых книг сайта:
Село не люди. Люко Дашвар
Читать онлайн.Название Село не люди
Год выпуска 2011
isbn 978-966-14-1495-1,978-966-14-1497-5
Автор произведения Люко Дашвар
– Таж хліб тільки післязавтра привезуть.
– Сама зліпи! Не безрука! – скрипнув зубами Роман.
– Зараз зліплю. А що за робота? – Раїса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.
– Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я – на наше поле. Треба ж йому раду дати.
– А чо’ ту копу стерегти?
– Чужі курви сіно крадуть.
– Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає. Щось воно не те…
– Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба.
Роман грюкнув дверима, а Раїса вслід чоловікові у двері:
– Стережися, Ромчику!
І не обернувся.
Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:
– Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то – рай!
І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?
З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову – курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі – Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город – двадцять соток.
– І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо’сь…
Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.
– Якби Ромка не пив… – загадала за звичкою – і раптом аж сіла на ненависну табуретку. – Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..
Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.
– От зараза! Солі кинула, як молода.
Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай?
Упізнав іздалеку – і аж захлинувся.
– От йо… Проходу не дає!
І – за копу. Сховався, а очей відвести не може.
– Чо’ це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з’їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб’є… Точно вб’є.
Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.
– То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?!
Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси