LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Хтось іде. Дівчатка розбігаються по темних закамарках. Справді, це Отто. Він береться за клямку, двері зачиняються. Старша стрілою кидається за ним, притуляється до дверей і слухає, затамувавши віддих. Менша заздрісно позирає на неї. Вона аж палає з цікавості і зривається з домовленого місця. Вона теж підкрадається до дверей, але сестра сердито відштовхує її. Менша вертається назад і знов чекає – дві, три хвилини, що здаються їй вічністю. Нетерплячка не дає їй устояти, вона підскакує, немов під нею горить підлога. Вона мало не плаче від хвилювання і злості, що сестра чує все, а вона – нічого. Раптом десь там, у третій кімнаті, грюкають двері. Вона кашляє. І обидві прожогом кидаються до своєї кімнати. Там вони якусь хвилину стоять захекані, серця в них колотяться.

      Тоді менша напосідає на старшу:

      – Ну ж бо, розповідай!

      Старша стоїть мовчки, заглибившись у себе, – міркує… Нарешті вона каже задумливо, звертаючись ніби не до сестри, а до себе самої:

      – Я не розумію!

      – Чого?

      – Щось таке дивне…

      – Що?… що?… – задихаючись, питається молодша.

      Старша намагається зібратися з думками. Менша міцно притуляється до неї, щоб не пропустити жодного слова.

      – Це було так дивно… Зовсім не так, як я гадала. Мені здається, що він, коли зайшов до кімнати, хотів обняти її чи поцілувати, бо вона йому сказала: «Облиш, я маю поговорити з тобою серйозно». Побачити я не могла нічого, бо ключ стирчав ізсередини, та чула все добре. «Що сталося?» – запитав Отто, але зовсім не так, як завжди. Ти ж знаєш, як він завжди говорить, – голосно й зухвало, а тут раптом запитав так полохливо – аж я відразу збагнула, що він чогось боїться. І вона, мабуть, помітила, що він прикидається, бо сказала тихенько: «Ти ж уже знаєш…» – «Ні, я нічого не знаю». – «Он як?… – мовила вона і так сумно додала: – А чому ж ти раптом почав мене уникати?… Ось уже вісім днів минуло, як ти й слова до мене не промовив, тікаєш від мене, де тільки можеш, не ходиш гуляти з дітьми, не з’являєшся більше до парку… Невже я стала враз така чужа для тебе? О, ти чудово знаєш, чому ти став такий байдужий». Він помовчав, а тоді сказав: «У мене іспити на носі, треба багато працювати, і ні на що інше я не маю тепер часу. Інакше не виходить». Тоді вона заплакала й сказала йому крізь сльози, але так лагідно й так ніжно: «Отто, навіщо ти брешеш? Скажи ж бо, нарешті, правду!.. Невже я в тебе цього не заслужила? Адже я нічого від тебе не вимагала, але ж поговорити про це нам треба. Ти ж добре знаєш, що я маю тобі сказати, – по очах твоїх бачу». – «Що ж саме?» – промимрив він зовсім, зовсім тихо. І тоді вона сказала…

      Дівчинка починає раптом тремтіти і не може далі й слова вимовити від хвилювання. Менша притуляється до неї ще міцніше.

      – Що?… Ну що?

      – Тоді вона сказала: «Я ж маю від тебе дитину!»

      Менша аж підскакує:

      – Дитину? Дитину? Не може бути!

      – Але вона так сказала.

      – Мабуть, ти добре не почула.

      – Ні, почула. І він теж сказав те, що й ти, – схопився і вигукнув: «Дитину?» Вона довго мовчала, а тоді й каже: «Що ж тепер буде?» А тоді…

      – Що тоді?

      – Тоді

Скачать книгу