LITMIR.BIZ

Скачать книгу

один на одного, полишивши навіть свої люльки! А коли вони почули оповідь про те, як ми з матір’ю рушили вночі назад до готелю самі, без допомоги, лікар Лівсі у захваті ляснув себе по стегну, а сквайр гукнув «браво!» і так гримнув своєю довгою люлькою об камін, що та зламалася навпіл. Коли оповідач дійшов до середини пригоди, містер Трелоні (так, якщо пам’ятаєте, звали сквайра) підскочив із місця й заходився міряти кроками кімнату, а лікар Лівсі зняв свою напудрену перуку, щоб чути кожне слово. Дивно було бачити його без перуки, з коротко підстриженим чорним волоссям.

      Нарешті містер Данс закінчив своє повідомлення.

      – Містере Данс, – мовив сквайр, – ви шляхетна людина. А те, що ваш кінь затоптав того жахливого кровожерливого негідника, то, погодьтеся, це навіть на краще. Це те саме, що розчавити якусь отруйну комаху. Гокінс, бачу, теж не з лякливих, молодець! Будь ласка, друже, подзвоніть у цей дзвіночок, – певно, містер Данс не відмовиться від кухля пива.

      – Отже, Джиме, – озвався лікар, – те, що вони шукали, зараз у тебе?

      – Ось воно, сер, – відповів я, передаючи лікареві згорток у цераті.

      Лікар оглянув згорток зусібіч; я бачив, що йому дуже хочеться розгорнути його, але він стримався і спокійнісінько поклав згорток у кишеню.

      – Сквайре, – сказав він, – коли містер Данс вип’є пива, він змушений буде повернутися до виконання своїх службових обов’язків. Джима Гокінса я заберу ночувати до себе і, коли ваша ласка, попрошу подати йому шматок паштету на вечерю.

      – Звісно, Лівсі, – погодився сквайр, – авжеж, Гокінс заслуговує на дещо більше, ніж шмат паштету.

      Мені за мить подали на маленькому столику великий кусень паштету з голубів. Зізнаюсь, що не став маніжитися, бо зголоднів наче вовк.

      Містер Данс, вислухавши ще кілька слів хвали, вклонився і пішов.

      – Отже, сквайре! – вигукнув лікар.

      – Отже, Лівсі! – вигукнув сквайр.

      – Ми обидва сказали те саме одночасно, – розсміявся лікар. – Ви, звісно, чули про цього Флінта?

      – Чи чув я про нього? – вигукнув сквайр. – Ще б пак! Це ж був найкровожерливіший з усіх піратів, які лишень плавали коли-небудь морем! Чорна Борода[1] – немовля в порівнянні з ним! Іспанці так боялися його, що, відверто признаюсь вам, сер, іноді я навіть пишався тим, що Флінт – мій співвітчизник. Якось я бачив на власні очі його судно вдалині на обрії, коли наш корабель виходив із Тринідаду, але наш капітан перелякався до смерті й повернув назад в іспанський порт.

      – Так, я теж чув про нього тут, в Англії, – погодився лікар. – Але питання ось у чому: чи були в нього гроші?

      – Гроші? – гукнув у запалі сквайр. – Ви ж чули їхню розповідь. Що ж ще шукали ці негідники, коли не гроші? Чи ризикували б вони життям заради чогось іншого?

      – Про це ми зараз дізнаємось, – відповів лікар. – Але ви так розгорілися, що не даєте мені доказати. Я хотів би дізнатися ось про що. Уявімо, що тут, у моїй кишені, лежить ключ до розкриття таємниці – де Флінт заховав свої скарби. Та чи зуміємо дістатися до них?

      – Дістатися,

Скачать книгу