ТОП просматриваемых книг сайта:
Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
Читать онлайн.Название Звичаї нашого народу
Год выпуска 1958
isbn 978-966-03-4397-9
Автор произведения Олекса Воропай
Жанр История
Отже, як бачимо, і досвітки, і вечорниці – це традиційна форма організації молоді в побутових умовах українського села. Здавна відомо, що найкраща народня музика, танці, народні пісні, перекази, легенди, жартівливі оповідання, приповідки, прислів'я, загадки та інші види народньої творчости великою мірою виникали саме тут – на досвітках та вечорницях.
Складчина
Крім звичайних вечорниць, була колись ще «складчина». Складчина збиралася лише чотири рази на рік: на третій день Різдвяних свят; Великдень і на заговіни – перед Пилипівкою і Великим Постом.
Назва походить від того, що дівчата і хлопці «складались» і влаштовували спільну забаву з вечерею, музикою і танцями.
Завдання дівчат було приготувати вечерю, а для цього вони зносили до паніматки хто що мав: одна муки на вареники, інша сиру, ще інша масла – всього, чого треба.
Хлопці теж складалися, але вже не продуктами, а грішми. На ті гроші вони купували вина або горілки, а також солодощів для дівчат: цукерки, медяники, марципани. Крім того, хлопці ще наймали музикантів.
Інколи на складчини запрошувано хлопців з іншого села або з інших «кутків» того самого села. Але чужі дівчата не запрошувались ніколи. Запрошені хлопці брали участь у складчині як повноправні члени, і з ними поводились чемно, гостинно: відступали їм перші місця за столом, дбали, щоб їх добре почастували, шанували як бажаних гостей.
Ось як згадує Марія Ткачук різдвяну складчину на Слобожанщині ще в часи свого дівування – років з півсотні тому:
«Наступили Різдвяні святки. На третій день дівчата ще з обіду зібралися до паніматки, де сходились вечорниці, і – хто тісто місить на горішки та вареники, хто качає, хто в печі розпалює, а хто побіг до крамниці за різними приправами. Коли вже все готове було; прийшли хлопці і принесли з собою горілки. Щось вони між собою пошепталися, і один побіг. За якийсь час приходить і приводить музикантів.
Музиканти ввійшли до хати, привіталися, посідали на лавці та й питаються: «Що ж вам заграти?» – «Грайте нам козачка!» – кажуть хлопці.
Музиканти заграли. Грали добре, хоч було їх тільки троє: скрипка, бубон і дудка. Музиканти грали, а хлопці пішли танцювати. Перетанцювали хлопці та й посідали збоку. Тоді ми, дівчата, попросили: «Заграйте нам метелицю». Вони і нам заграли, ми перетанцювали, а тоді хлопці кажуть: «А тепер, дядьки, заграйте нам «общої»!» Музиканти заграли «польку у два боки», і всі ми разом – і дівчата, і хлопці – пішли танцювати. І так танцювали аж до вечора.
Увечорі, як світло засвітили, посідали за стіл. Кожна дівка сіла з своїм парубком. Не сідали за стіл тільки старша дівка – отаманша і старший парубок – отаман.
Отаман взяв пляшку і чарку в руки, а отаманша – тарілку з горішками.[30] Першу чарку отаман підніс хазяїнові хати, а отаманша йому ж – жменю горішків. Друга чарка – паніматці, потім – музикантам…
Коли вже всіх почастували, то поставили пляшку з горілкою на стіл і подали вечерю: вареники, кури смажені… та я вже й позабувала,
Записано в 1945 році від Ольги Д-ко, що походить із Харківщини. Подібна легенда записана П. В. Івановим в 1907 році. Див. «Жизнь и поверья крестьянъ Купянскаго уЪзда, Харьковской губерній».
«Горішками» на Слобожанщині називають солодке печиво, щось на зразок медяників.