Історія України очима письменників - Сборник

Скачать книгу

привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Іти до захищених замками і засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не найкращим вибором, але пишні ліси додавали прибавку до куцих врожаїв.

      У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на ромейське царство, в обох родах одночасно досягли шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як було відомо, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.

      Такого навального пришестя вроди не пам'ятали навіть столітні відьми. Хлопці й зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще у це річне коло якраз збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.

      Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якій воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам'яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям, Пек також не озивався у свіжих капищах і не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви й кожного року ординська біда оминала плем'я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – і навіть рудих та в рясному ластовинні – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки.

      У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порога у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на патерицю із золотою головою яструба на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги й під руки провели до того віддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зі старійшинами та ближніми речниками.

      Князь відпустив охоронців та челядь. Він залишив для бесіди з Волхом тільки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владників розсілися на широких зручних лавах, укритих розкішним ведмежим хутром. Підлога була присипана пахучими травами. Від міцного трав'яного духу лоскотало у носі. Для кожного челядники заздалегідь приготували по срібній братині, а золоту візантійську чашу помістили на різьблений поставець перед княжим столом. Між лавами стояв бочонок з хмільним

Скачать книгу