LITMIR.BIZ

Скачать книгу

я, – Дімон обняв її за плечі. – Кави?

      – Води, – закотила очі Ляна. – Вмираю від спраги.

      Вони купили пляшку мінералки на двох у найближчому продуктовому магазині й випили її до дна на лавці в темному парку.

      – За законом жанру, ми б мали тепер поцілуватися, – Дімон обіймав її однією рукою, а іншою загортав їй за вухо пасмо волосся.

      Ляні було добре. Весело, як ніколи. Ці кілька годин вона жодного разу не згадувала ні про смерть тата, ні про купу справ, пов’язаних з магазином. Але амур в її плани точно не входив:

      – Перестань, – по-дитячому полоскотала Дмитру живіт. – Ми вже не діти.

      – То поцілунку не буде?

      – Я не цілуюся з тими, з ким не зможу зустрічатися, – посміхнулася Ляна. – То просто твій незакритий дитячий гештальт.

      – То давай закриємо? – Дмитро награно витягнув для поцілунку губи і заплющив очі.

      – Точно не сьогодні, – викрутилася з обіймів Ляна. – Остання маршрутка втече!

      І хоч дівчина навіть не уявляла, до котрої тут ходять маршрутки, додому довелося йти пішки.

      – Не сьогодні – не означає ні, – підморгнув їй Дмитро, по-дитячому повиснувши на дверях під’їзду. – Я почув.

      Ляна швидко вибігла на свій поверх і сховалася за дверима. Сьогодні вона знову була тією маленькою дівчинкою, що колись жила в цьому місті з мамою і татом. Безтурботною і щасливою. І в неї був закоханий хороший хлопчик Дімон, що колись допоміг їй злізти із башти будівельного крана.

      Дівчина кинула на полицю в коридорі ключі і зачепила пальцями порцелянову фігурку янголятка. Фігурка впала й розлетілася на друзки. Ляна увімкнула світло і дістала з крихітної кладовки мітлу і совок. Підмітаючи уламки, зловила себе на думці, що кидає ключі на поличку однаковим рухом щодня, але янголятко жодного разу їй під руку не потрапляло, бо завжди стояло в кутку. Цікаво, як так сталося тепер?

      Дівчина зробила ще кілька рухів мітлою і зупинилася: на старих дошках чітко було видно частину відбитка взуття. Ляна прокрутила кілька попередніх днів у пам’яті: після того як вона відмила квартиру від бруду і, головне, – від крейди, якою обводили батькове тіло на підлозі, сюди не заходила жодна людина, окрім неї самої.

      Серце дременуло в п’яти. Випростала спину й роздивилася навколо: вікна зашторені, хоч вона точно вранці їх відкривала, татові зошити на столі зсунуті з місця – це видно по чистих від пилюки смугах, які донедавна були під зошитами, бо стіл Ляна так і не знайшла час протерти. Сумнівів не залишалося: у квартирі хтось був.

      Дівчина перевірила шуфляду, куди поклала свої гроші, – все було на місці. Старий телевізор, інша техніка і меблі – теж.

      Ляна увімкнула у всіх кімнатах світло і похапцем знайшла папірець, на якому їй записав свій номер Іван.

      – Ти десь далеко? – спитала без привіт-як справи.

      – Щось сталося?

      – Здається, в мою квартиру хтось заліз.

      Іван якийсь час мовчав, а потім заговорив впівголоса:

      – Щось вкрали?

      – Ні, але мені страшно.

      – Може, ти себе накручуєш?

      – Слухай,

Скачать книгу