LITMIR.BIZ

Скачать книгу

чого ж нерви, раз нема про що говорити? – гмикнув Віктор. – Cваритися зараз, от саме тепер, не треба.

      – Ні з ким ми не сваримося.

      Галя глянула на Дена. Чоловік підніс запальничку. Щойно дружина підкурила, відійшов, виймаючи телефон і набираючи номер служби таксі. Галя затягнулася, випустила перед собою густий струмінь білого диму. Його запах додався до ледь чутних пахощів горілого листя. У середині жовтня його, попри заборони, житомирські двірники все одно час від часу палили у дворах та скверах.

      – Скільки ти не курила, місяць? – спитав Віктор.

      – Три. – Галина затягнулася знову. – Тобі яке діло до моїх цигарок?

      – Віра довела, зізнайся. Отже, вам із Деном не фіолетово, як би ти не морозилася.

      – Можна подумати, що вам байдуже.

      – Нам справді по цимбалах, що вбила собі в голову моя сестра. Розмова була прикра. Претензії – дивні. Закиди – смішні й сумні водночас. Ніхто з нас її сина не вбивав. Навіть Зойка не могла, при всій моїй нелюбові до неї. Трагічна загибель, ми Антонові не няньки. Хіба справді є певний знак, тяглість, закономірність. Готовий визнати частку містики, хоча ми всі раціональні дорослі люди. Антонова загибель – збіг сумних обставин. Слідство визнало нещасний випадок, про, гм, обставини знаємо лише ми, – рука окреслила у вологому жовтневому повітрі невидиме коло. – Питання: чим Віра нам усім чи кожному окремо реально загрожує?

      Замість відповіді Галина щиглем послала недопалок у найближчий кущик.

      Великого бажання говорити з Фроловими вона не мала й раніше. Звісно, ті події вплинули, свою справу зробили. Проте Ден та Галя Сотники більше спілкувалися з Мірошниками, своїми кумами, і до родини прямого стосунку не мали. Проте ворогами тітки Віри стали всі, кого чотири роки тому вона назвала своїми найближчими друзями та рятівниками. Незалежно від родинних стосунків.

      От якого чорта!

      Тим часом під’їхало таксі. Кивком попрощавшись із Віктором Фроловим та його дружиною Євою, котра дотепер не зронила й пари з вуст, Галя пішла до машини. Ден прочинив перед нею задні дверцята, сам примостився спереду. Назвав адресу, і тепер уже вони обоє мовчали до самого дому. Справді, не балакати ж про такі речі при сторонніх.

      Уже коли вийшли й Ден розплатився, Галина не поспішала заходити в парадне. Сіла на ще вологу після вчорашнього дощу лавку, знову закурила. Відчула, як зрадницьки трусяться руки, через що розсердилася на себе, вилаяла подумки. Докуривши до половини, підняла голову.

      – Чуєш?

      – Що? – Ден спершу нахилився до дружини, потім – присів поруч, хоча й не любив сідати на мокре й холодне, дбав про чоловіче здоров’я. – Кажи, зай, кажи.

      – Я боюся. Вона так дивилася… Мороз шкірою, правда.

      – На те й розраховано, зай. Ти ж пам’ятаєш, ця Віра Леонідівна ще до тюрми всіх дратувала. А там набралася різних повадок… Коротше, не звертай уваги.

      – Я її боюся, – повторила Галина, повівши плечима. – Знаєш, ще ніколи так близько не бачила смерть.

      – Не мели дурні. Теж мені, янгола смерті знайшла. Віра

Скачать книгу