LITMIR.BIZ

Скачать книгу

уло добре, обмеження волі не було б покаранням.

      – Ой, а на волі дуже добре! Живемо, наче в зоні.

      – Ти сам довго в зоні жив? На смак її куштував? І взагалі, відколи це ти обзиваєш жінок старими, хлопчику?

      Вадим Граф не любив, коли дружина так його називала. Зоя постійно підкреслювала їхню різницю у віці, не аж таку велику, на його думку. Подумаєш, якихось три роки. Щоразу, коли вона так дражнилася, Граф картав себе за нестриманість.

      Ще коли їхні стосунки почалися і Зоя пояснювала стриманість і невпевненість у собі своєю нібито старістю, він у пориві сказав чисту правду. Давно помітив за собою: до ровесниць, а тим паче – до молодших за себе його не тягне, та й не тягнуло особливо. Навпаки: ще підлітком заглядався на старших жінок, називаючи їх зрілими.

      Зою сповідь залицяльника не надто переконала. Проте згодом пояснила, оперуючи науковими, переважно медичними термінами: Вадим має комплекс, подібний до Едипового. Він не зрозумів, що мається на увазі, й вона витлумачила – це коли син відчуває статевий потяг до матері, а доця – до татуся. Граф тоді щиро образився. Зоя поспішила пояснити: висловилася фігурально. Ну його в баню, той секс. Якщо дивитися ширше, чоловік із такими налаштуваннями просто бачить у всіх жінках мамку. Легше не стало, Вадим уперто все заперечував. Наполягав на іншому трактуванні: цінує в жінках досвід – а досвід, у його розумінні, приходить із віком.

      – Нехай. – Граф здав назад. – Не стара, о’кей. Але – відьма, тут не попреш. Так би й спалила мене на попіл! Бачила, як вона витріщалася!

      – На мене так само, – парирувала Зоя. – І цей погляд, хлопчику…

      – Знову ти за своє! – Вадим тупнув ногою.

      – Зараз поводишся, мов хлопчисько переляканий, погодься.

      – А ви всі не перелякані!

      – О! – Зоя з переможним виглядом тицьнула пальцем йому в лоба. – А кажеш: телющила свої баньки на одного тебе. На всіх вона так гляділа. В кожному дірку пропалила. Мені досі отут пече.

      Дружина взяла Вадимову руку, приклала між грудей.

      – На нас дивляться оті твої. – Граф кивнув через плече, не повертаючи голови.

      – Хай собі. – Зоя ще сильніше притиснула руку. – Б’юся об заклад, вони зараз одне від одного відвертаються. І ненавидять одне одного.

      – В усьому ти винна, Зоє. Так Віра каже.

      – Нє-а. Я винна лише в тому, що була одружена з її сином. Що носила його прізвище, а значить – і її. Ще більша моя провина – в тому, що гідно поховала свого чоловіка. Гляділа й далі навідую його могилу на новому кладовищі, а це їздити аж на «Дружбу»[1]. І не пішла в монастир, отой, на Мальованці[2]. Навпаки: зняла жалобу й одружилася вдруге. Найбільший злочин – узяти твоє прізвище, коханий.

      – Ага. Вона називає тебе Графинею.

      – Не лише вона. Та з Віриних вуст це звучить або звинуваченням, або вироком, або прокляттям.

      – Я ж кажу – відьма!

      – Без тебе знаю. Їдьмо звідси, тепер нас пропалюють очима родичі.

      – Ой, які вони нам родичі!

      – Тобі – справді ніякі. Мені – так. Гадюча сімейка.

      Зоя не витримала, озирнулася.

      Демонстративно взяла Вадима під руку, повела до їхнього червоного «камаро», «п’ятірки»[3], за смішною ціною купленої з рук. Та вже біля машини, взявшись за ручку водійських дверцят, Зоя на мить завмерла, ступила вбік, передала ключі чоловікові.

      – Поведеш, у мене руки гуляють.

      – Я навіть знаю, чому.

      – Що такого радісного побачив? – Зоя підозріло звузила очі.

      – Ти лише вдаєш байдужу. Тебе, кохана, все це зачепило дуже сильно.

      – Радієш? Колишня свекруха облила помиями, вихлюпнула на мене всю накопичену в колонії жовч – а тобі радісно?

      – Ми всі тепер в одному човні, Зоє.

      – Я й не проти. Тобто, – тут же виправилася вона, – проти, але не заперечую, що Віра вибила всіх із колії. Доведеться з цим жити якийсь час.

      – А я не хочу! – Вадим підкинув ключі, не піймав, вони впали в калюжку, розлетілися дрібні бризки. – Ніколи не бачив твого чоловіка! Ти навіть фоток не показувала, забула? Бач, делікатна яка! З ними усіма, – кивок за її плече, – я взагалі лиш тепер уперше познайомився!

      Зоя закусила губу. Зберігала спокій. Їй це вдавалося, на диво, легко, бо поруч зі знервованим чоловіком відчувала себе сильнішою і більш упевненою. Відступила на крок, зміряла Вадима втомленим поглядом.

      – Тобі вони й не треба. Ключі підніми.

      Нахилившись і підхопивши двома пальцями, Вадим витер їх об шкіру куртки.

      – Справді, хто мені всі ці прекрасні люди. І все одно я потрапив під роздачу. За чуже вигрібаю.

      – Ще ніхто ні за що не вигрібає, – відрубала Зоя. – Ти бісишся, мене колотить, рідня огризається. Віра тільки того й хоче. У неї з головою не все гаразд.

      – Кому від того легше? Тепер хай у

Скачать книгу