LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Могла б не говорити. Адже ключик є.

      Вільною рукою вона витягла з кишені пальта круглий брелок з емблемою «камаро». На мідному кільці забряжчали чотири ключі різної форми. Легенько підкинувши зв’язку на долоні, Зоя начепила кільце на вказівний палець.

      – То ходімо. – Лорі не терпілося поставити винуватцю кілька важливих для справи питань.

      – Хлопчик відповів хвилин п’ятнадцять тому, – Зоя мовби не почула, закусила нижню губу. – Не може прийняти дзвінок… Якого ж ти милого… А! – Зоя знову брязнула ключами. – Гайда, Ларисо… Вибачте, Лоро.

      Важкі, незграбні, як сам будинок, проте міцні парадні двері обладнали домофоном. Зоя набрала потрібні цифри. Послухала сигнал, на який ніхто не відповів. Знову прикусила губу, приклала до потрібного місця сірий млинець магнітного ключика. Лора встигла глянути через плече супутниці й вирахувала за номером квартири – третій поверх. Помилилася: натиснувши напівпропалену, колись червону кнопку й викликавши кабіну обмальованого всередині ліфта, Зоя повезла їх обох на четвертий.

      Потрібні двері були оббиті старим коричневим дерматином. Дзвінок так само давно не міняли. Зоя натиснула на нього так сильно, немов хотіла проштрикнути. Зсередини долинуло чи то булькання, чи то квакання – хай там як, звук не тішив вухо. Дослухавшись, навіть притуливши вухо до дверей, Зоя спересердя копнула їх носаком. Потім – грюкнула кулаком раз, удруге, втретє.

      Аж тоді відчинила сама.

      Переступивши за нею поріг і пройшовши через маленький передпокій до єдиної в помешканні кімнати, Лора зрозуміла: тут не живуть. Але іноді ночують: старий картатий плед валявся на потертому розкладеному «книжкою» дивані, в головах – забрана в несвіжу наволочку подушка. Крім спального місця, побачила в кімнаті облуплений письмовий стіл без шухляд, на якому сиротливо стояло горня з написом «Клава». У кутку – зелене продавлене крісло з обтертою оббивкою. У протилежному – стара, як усе тут, прямокутна шафа для одягу.

      – Нема на що тут роздивлятися. – Зої так само тут не подобалося. – Рук сюди треба, грошей і голови.

      Пройшовши за нею в невеличку кухню, зазирнувши по ходу в крихітний сумісний санвузол – на унітазі залишили піднятою кришку, – Лора побачила такий само мінімалізм, що межував зі злиднями. Білий стіл, два клишоногі табурети, холодильник «Дніпро», давно не миту газову плиту на дві конфорки, шафку на стіні. Зазирнувши в холодильник, Зоя кивнула всередину:

      – Сосиски не доїв. Більше нічим не запасся.

      Тут не скоєно жодного злочину. Проте Лору вже вів інстинкт – вона ступила до білого пластмасового відра зі сміттям, двома пальцями підняла кришку.

      – Їв яйця. Шість штук, зовсім недавно. Варив одноразовий супчик із пакетика. Пив кефір. Отже, – поклала кришку назад, – ваш чоловік був тут зовсім недавно. Припускаю – зранку.

      – Я говорила з ним не так давно, – нагадала Зоя.

      – І впевнені, що Вадим відповів вам із квартири?

      – Логічно. – Вочевидь, кусати губи було її поганою звичкою, коли нервувала. – Де ж його чорти носять…

      – Хто така

Скачать книгу