LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Минуло п’ять хвилин.

      – Гадаєте, в них із цим вийде щось путнє? – запитав Клайд, ні до кого конкретно не звертаючись.

      – Можуть, – сказав Вінні. – Влітку вони можуть ще й як розкрутитися. Важко щось загадувати наперед у теперішні часи.

      Загальне мурмотіння, майже зітхання на згоду.

      – Дужий парубок, – каже Джо.

      – Ейа, – гукає Вінні. – А то ж був «паккард» тридцять дев’ятого, а на нім ані цятки іржі.

      – Цей сорокового, – сказав Клайд.

      – У сорокового підніжок не було, – сказав Вінні. – Цей тридцять дев’ятого.

      – Тут ти помиляєшся, – сказав Клайд.

      Минуло п’ять хвилин. Вони побачили, що Мілт роздивляється ту двадцятку, якою йому заплатив Стрейкер.

      – Що, Мілте, фантики? – спитав Пет. – Цей парубок дав тобі фальшиві гроші?

      – Ні, але погляньте-но… – подав Мілт банкноту через прилавок, і всі прикипіли до неї очима. Вона була значно більша за звичайну двадцятку.

      Пет потримав її проти світла, уважно оглянув, потім перевернув іншим боком.

      – Це двадцятка серії E, авжеж, Мілте?

      – Еге ж, – сказав Мілт. – Такі перестали робити років сорок п’ять чи й п’ятдесят тому[97]. На мій здогад, вона коштуватиме певних грошей там, у Монетнім Пасажі, в Портленді.

      Пет пустив банкноту по руках, і кожен її роздивився, тримаючи близенько або віддалік, залежно від вад власного зору. Пет передав її назад, і Мілт засунув її під касовий апарат, до особистих чеків і купонів.

      – А таки чудернацький парубисько, – задумливо мовив Клайд.

      – Ейа, – подав голос Вінні й на мить замовк. – Хоча той був тридцять дев’ятого. Мій брат-зведенюк Вік такого колись мав. То було його перше власне авто. Купив уживаним, аякже, у 1944-му. Одного ранку не залив до нього мастило і спалив до дідька у нім поршні.

      – Я вважаю, що цей був сорокового, – сказав Клайд, – бо пам’ятаю одного парубка, котрий плів стільці з лози, там, південніше, побіля Альфреда[98], зазвичай він під’їжджав просто тобі під дім і…

      І так розпочалася дискусія, просуваючись далі здебільшого в мовчанці, аніж у промовах, неначе якась шахова партія, яку грають через поштове листування. І день, здавалося, завмер і тягнеться для них у вічність, і Вінні Апшо почав скручувати собі чергову сигарету з солодкою, артритною неспішністю.

      Бен працював, коли почувся стук у двері, тож він зробив позначку там, де зупинився, і тільки тоді підвівся, щоб їх відчинити. Було лише трохи по третій годині, середа, 24 вересня. Дощ зруйнував усі плани щодо подальших пошуків Ралфі Ґліка, і загальна думка була така, що пошукам кінець. Син Ґліків пропав… пропав безслідно.

      Бен відчинив двері, за ними стояв Паркінс Ґіллеспі, курив сигарету. У руці він тримав якусь книжку в м’якій обкладинці, і Бен з певним подивуванням побачив, що це бентамівське видання «Дочки Конвея»[99].

      – Заходьте, констеблю, – запросив він. – Надворі сиро.

      – Еге,

Скачать книгу