LITMIR.BIZ

Скачать книгу

доки повставали її син та Лаговський, попрохала їх піти та покупити чогось до чаю.

      Хоч у Туапсе було вже з троє магазинів на російсько-європейський лад, але базар був чисто азіатський, і тільки офіціально обов’язкові російські вивіски з такими грамотними написами, як «Трахтирь Висёли Край», нагадували, що це має бути Росія; базар – то був собі густий ряд маленьких чи більшеньких тісних крамничок, або рундуків з зовсім одкинутими лядами замість прилавка, або це були звичайні столики під накриттям-наметом. Хлібопекарні тож само були халабудки без дверей і без вікон, і пекарі на очах у всієї громади витягали з печі гарячі бублики, паляниці та азіатські пиріжки; житнього хліба ніде не було видко, як воно й звичайно водиться на сході. Скрізь чулася грецька або, переважно, турецька мова, бо більшість усіх отих купців та пекарів була з Малої Азії: з Синопа, Самсуна та Трапезунда; навіть греки здебільша розмовляли між собою по-турецьки. З пекарів, до яких поткнувся Шмідт, щоб покупити бубликів, ніхто по-російськи не знав, бо їх хазяїн-хлібопекар якраз був самсунець, ’ʹΕλληυ τουρχόφωος[12].

      – Ну, Андрію Йвановичу! – жартівливо вдався Шмідт до професора. – Поможіть! Побалакайте з ними по-татарськи, щоб продали хліба та щоб ми з голоду не померли. Ви ж не дурно, мабуть, ганялися за чорноокими татарками в Криму!

      Лаговський ніколи за ніякими татарками не був ганявсь, але щоправда – в глухих закутках Криму перебував, через свою грудну хоробу, дуже часто: в кожен період, вільний од лекцій – чи влітку, чи взимку, чи ввесну, – через те по-татарськи говорив він добре. Турецька ж і татарська мова – немало одна й та сама. Він покупив бубликів; але обом не хотілося ще вертати до гостиниці, бо цікаво було подивитися на всякі тутешні базарні типи. Окрім греків і турків, тут було видко й усякі інші кавказькі національності. Професор і Шмідт легко пізнали вірмен та імеретів, що, хоч і християни (а імеретинці ще й православні), вважаються через свою торгову вдачу за кавказьких жидів; пізнали й ту націю, яку вірмени визискують – веселих, але немудрих грузинів; траплялися тутечки й усякі інші типи, яких наші приїжджі впізнати не могли, і Шмідтові здалося, що то, мабуть, чи не осети, або, як кажуть на російський лад, «осетини».

      – Тут у вас єсть осетини? – спитавсь він у гладкого крамаря-грека, що, здавалося йому, мусив розуміти по-російськи.

      – Перед Великоднем було, – одказав той, вимовляючи «пуло» замість «було», – я й сам покупив був півпуда… Та тепер немає.

      – Та осетини – се ж такий народ, такі люди! У них осібна мова, – недомисляючись казав Шмідт.

      – А! Народ і мова!.. Бо то єсть іще й риба така, осетина (він розумів осетрину)… Про всяку мову, коли хочете, розпитайте в он тій кофейні, у Джованні Пападопуло: він усі мови знає.

      Шмідт і Лаговський з цікавості заглянули до кофейні, а на них, знов, цікаво поглядали всякі греки та російсько-міжнародні типи Горького, що пили в кофейні каву, курили цигарку чи кальян або різалися в шашки та в карти. На буфетному столику лежало скількись газет:

Скачать книгу