LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Проценти вона платить точно, двічі на рік. Пам’ятаєш, я колись була послала тобі дванадцять карбованців? Так то вона їх принесла.

      – Погано, мамо! Погано! – скількись разів проказав Андрій; а його вже душила астма. Більше нічого не говорячи, він подався до своєї світлички. А мати, вже як зосталася сама, то тільки плечима здвигала та нічого не розуміла.

      – Я зовсім слабий, – сказав собі Андрій, як побачив, що на самоті йому зараз потекли сльози. – Що за противні сльози! Чи се нормальна річ – так часто плакати?! А втім: що мені до того! Плачеться – так і плакатиму!

      І він дав волю сльозам; він не то не спиняв їх, ба навіть сам силувався викликати їх, навмисне ридаючи. Він зовсім виразно почував, що вкупі з слізьми виливається й горе.

      – Бідна нянька! – ридав він. – Чи сподівалася ти, що ми колись тебе грабуватимем?.. Наче жидюги!.. А ви, Андрію Йвановичу, – чи сподівалися ви коли, що з вас буде глитай? Дванадцять карбованців, що мама мені прислала, то лихва… Ех ви, приятель люду, що живете самі з його поту й кривавиці! Ех ви, глитаєнко!

      Андрієві стало смішно. Він зареготавсь. Часом замість реготу чулися ридання, та зараз вони знов обмінювалися на регіт. Парубок був спробував ущухнути, та не зміг: рот і горло самі собою реготалися.

      «Очевидячки, це істерика», – зміркував він, і ледве встиг він цеє подумати та перестав силуватися спинити свій регіт, то миттю сам собою перестав реготатися.

      Він підійшов до дзеркала. Очі були червоні, мов у кролика. Лице спухло й виглядало без усякої краси. Хлопець довго вдивлявся в себе, особливо в очі, чи не видко в них якоїсь ненормальності.

      «Що я зараз дуже невродливий, так це так, тільки ж божевілля я в своїх очах не добачаю ніякісінького».

      Це подумавши, він зовсім заспокоївся. Потім він нашукав свій портмонет і подивився, щό в нім є. Усіх грошей лежало там тридцять один карбованець і двадцять копійок.

      – П’ять карбованців і двадцять копійок я лишу для себе на дорогу до Києва, – сказав собі він, – а двадцять шість карбованців однесу погорілим… Так отак-то! Хотів був я спочити в Києві один місяць без роботи, без учеників, та бачу – не доведеться. (Він думав спокійно, без пафосу). Ну, та це й не біда… байдуже!.. А оці гроші оддам тим погорільцям.

      Загорнувши двадцять шість карбованців у шматок паперу, а портмонет поклавши в кишеню, Андрій сів, спинився: він захотів заналізувати себе.

      – Як назвати мій вчинок?.. Здається, я маю моральне право назвати його «гарним» і «добрим». Мабуть, у мене добре серце… А може, це й не добрість, тільки просто пароксизм істерійності?.. Добрість чи істерійність?.. Га?..

      Він беззвучно засміявся. В голові трохи крутилося, бо він мало спав цієї ночі. Рука боліла.

      XI

      Виждавши, щоб звечоріло, Лаговський пішов на вчорашній хутір. Хуторяни зустріли його дуже сумно, але прихильно. Вони одразу впізнали, що це той самий панич, який вчора впав і навіть трохи попікся, рятуючи їх добро. Думка була в Лаговського – оддати гроші та й заразісінько швидше одійти, щоб не чути вдячних слів. Але, оддавши гроші, він побачив, що не втече так хутко: його не пустили.

Скачать книгу