LITMIR.BIZ

      У домі. Камера з-за плеча. Саша заходить у передпокій. Нервово озирається. Входить у світлицю. Наїзд на рояль. Пробіг по вікнах. Затримка на глобусі, що звисає на нитці зі стелі.

      – Це справжній? – зойкає Саша, і оператор наводить різкість на череп, що стоїть під картиною. Ні вона, ні Діма раніше сюди не потрапляли.

      – Муляж із парафіну, – кажу їй.

      Оператор водить камерою – знімає узори на стінах

      і стелі. Намальовані коричневими пастелями, вони нагадують хижі лапи якихось в’юнких рослин. Лапи обплітають кімнату, вповзають часом на стелю, часом підповзають до вікон.

      Я підходжу до південного вікна. В цьому куті я бачу графіку, намальовану моєю подругою Вікою, з якою ми жили разом три роки.

      – Що це? – питає Саша в уже знайомій для всієї знімальної групи манері. «Що це? Це дім? Вау! А це що? Це пліт? Ого! А це хто? Козак? Не може бути!» Діма з камерою нависає над нею. Саша розглядає щось, схоже на картину. На підлозі, притиснута з трьох сторін каменями, а з четвертої – картоплиною, лежить майстерно виконана мапа. Вона нанесена на міліметрівку, має розміри метр на метр і вщерть заповнена детальним рисунком. Має вигляд концентричних кіл, переділених на сектори.

      – «Трансцендентне», «іманентне», «універсальне», «індивідуальне», «абсолютне»… – зачитує Саша, а Діма знімає, знімає, побільшеним планом, наїздом, збоку, по букві, по слову, по сектору.

      – «Символ», «відлуння», «далеч», «симетрія», «одночасність», – наче в маренні, проговорює Саша. – Що це?

      Вона дивиться на Віктора, лідера.

      – Ну, скоріш за все, це якась мапа. Виглядає доволі зловісно…

      На кухні чується дзенькіт розбитого скла. Діма переводить погляд камери на кухню.