Пісні про любов і вічність (збірник) - Любко Дереш

Скачать книгу

який переслідував його по п’ятах від часів розвалу СРСР. Тоді він, молодий офіцер КДБ, не підозрював, що його особливі здібності до визначення характеру людини за почерком, які дозволили йому в такому юному віці отримати квартиру, автівку і солідний оклад, а також право носити табельну зброю, будуть потрібними лише для вирахування з-поміж десяти кандидатур на посаду бухгалтера того, хто більше боятиметься красти. Він не знав, що йому доведеться жити на копійки в холостяцькій квартирі під Трипіллям, вишукувати підказки до розгадки таємниці Зони з пісень Бутусова і книг Шилова, не знав, що боротьбу зі Звіром доведеться вести самотужки.

      Зрештою, я теж не знав, що одного морозного ранку мені доведеться виводити з його квартири сорок пігмеїв з Санкт-Петербурга, які приїхали серед ночі, без попередження, на курси графології, якраз тоді, коли він спробував перервати свій триденний запій десятком пігулок діазепаму.

      Сталкер знав Зону. На Зоні йому не хотілося здохнути. Він захищав Зону. Він був готовий убити, був готовий померти, якщо треба.

      Ольгерд Костянтинович, що страшно, теж.

      Тієї осені, коли в Ольгерда Костянтиновича вкрали сумку, він до перших приморозків харчувався рибою. Удвох із Діді Ольгердівною вони випливали на Дніпро і закидали сіті. Ольгерд Костянтинович казав, що за день могли впіймати до сорока рибин. Частину улову вони передавали ще живому тоді Сталкеру. Сталкера не стало взимку.

      У них було старе каное. Досі не можу забути переміну, яка сталася з Любою, дівчиною з Москви. Власне, не те, щоби зовсім дівчиною. Любі на той момент було якраз посередині між тридцяткою і сороківкою. За спиною два невдалі шлюби. Тіла першого чоловіка так і не знайшли в тому лісі під Москвою. Вона здогадувалася, що він справді зробив так, як завжди погрожував, – заштрикнув собі смертельну ін’єкцію героїну. Одначе тіла так і не знайшли. Ми гуляли з нею Києвом якось, і вона вказала на рекламу квасу «Тарас». «Все таки щось змінюється, – мовила. – Ще рік тому я почала би ревти, якби побачила це ім’я. В Росії воно ніяк не популярне». Минуло п’ятнадцять років, і тільки рік тому вона перестала плакати, коли бачила випадково ім’я свого чоловіка. Той нікчемний француз, який був у неї після Тараса, хоч і допоміг їй розпочати який-такий бізнес, щасливою її не зробив. І який сенс у тій кав’ярні, хай і на Пушкінській, якщо минулого року вона збанкрутувала. І який сенс у тому французі, що він весь анархічний, який сенс у тому, що він бачить світимість, як дон Хенаро, який сенс у тому, що він у захваті від українського самогону, якщо її серця не знайшли в лісі разом з тілом Тараса.

      Остання її спроба зав’язати стосунки з чоловіками закінчилася стрибком з вікна першого поверху. У хатніх тапцях, у домашньому одязі вона вистрибнула просто на сніг і побігла чимдуж до людей, а її молодик з ножем у руці уже вилазив за нею слідом.

      Люба вміла дивовижно посміхатися. Ми з Віктором, моїм орлиноносим приятелем з півдня Росії, довго намагалися вгадати, яка ж професія Люби в житті. Медична сестра? Вчителька молодших класів? Відділ зв’язків

Скачать книгу