LITMIR.BIZ

Скачать книгу

полиці, зів’ялі квіти на вікнах та брудний посуд, розкиданий повсюди викликали в Дена щонайменше відразу.

      – Сідайте, де заманеться. Можливо, ви бажаєте чаю чи кави?

      – Ні, дякуємо, – відповів демон. – Ми вже пили сьогодні.

      – Ну, як вам завгодно. Я знав, що рано чи пізно ви все рознюхаєте й завітаєте до мене.

      – Ми? – здивовано запитав Ден.

      – Так. Ви ж газетярі? Я знав, що моє… – Леонід намагався підібрати слова, – як то сказати, «особливе» старіння приверне увагу писак.

      – Вірно! Ми залюбки і з нетерпінням вислухаємо вашу історію.

      – Що ж… точно не хочете кави?

      Гості похитали головами.

      – Ну, добре. Це почалося, коли Софія, моя дружина… колишня дружина, була вагітна. Лишалося зо два тижні до родів, як одного ранку я прокинувся, а її немає. Ні записки, ні повідомлення – нічого. Я обшукав будинок і подвір’я, але марно. Я навіть не знав, що й думати. У ліжко ми лягли разом, а прокинувся я один. Дивина та й годі. Ще й кішка пропала.

      – Кішка? – уточнив Ден.

      – Так, до нас прибилася кішечка незадовго до того, ну, десь кілька місяців, як усе сталося.

      – А бувало, що кішка зникала на кілька днів? – поцікавився Ден.

      – Так, бувало, що десь гуляла, але недовго й завжди поверталася. А останнім часом взагалі не відходила від Софії.

      – Зрозуміло. То що ж трапилося потім? – запитав Алексі.

      – Її шукали всі: і поліція, і родичі, і друзі. Я розміщував пости в тих пабліках в інстаграмі та фейсбуці, де постійно викладають, що хтось когось вбив чи щось поцупив чи зник безвісти. «Вийшла з дому й не повернулася» – писалося там. Що я тільки не думав…

      Леонід замовк, дивлячись у вікно.

      – Тож, вона повернулася… – порушив паузу демон.

      – Так, – здригнувся Леонід, ніби відірвався від далеких думок. – Софія прийшла додому з дитиною на руках. Але я сумніваюся, що то моя Софія… і моя дитина.

      – Що ви маєте на увазі? Що саме вас смутило?

      – Після повернення Софія постійно була знервована й ніколи не розповідала про те, що з нею сталося. На всі мої запитання, вона лише фиркала і змінювала тему. Я намагався змусити її все розповісти різними методами. Я благав, скандалив, погрожував піти. Але їй було байдуже. Сварки були мало не щодня. І з кожною сваркою я ставав усе слабшим і старішим. Принаймні, я так гадав. А зараз я думаю, що це було не через сварки, а через дитину.

      – Чому ви так вважаєте? – поцікавився Ден.

      – Це був наш первісток. Маленька дівчинка. Ми вирішили назвати її Аліною, на честь матері моєї дружини. Я ніколи не мав справу з дітьми й не знаю, як ростуть немовлята. Але Алінка щодня стрімко зростала. Навряд чи, це було нормою. Спочатку я не звертав на це уваги. Я був знесилений і здавалося, що проживав день за рік.

      Старигань мовчки підвівся й направився до кухні. Він повернувся з пляшкою віски та трьома келихами. Його руки сильно тремтіли і здавалося, що вмить усе опиниться на підлозі.

      – Панове?

      – Не відмовимося, дякуємо, – відповів Алексі.

      Леонід

Скачать книгу