Ключ - Василь Шкляр

Скачать книгу

те, що Ігорко Сердюк, який, звичайно ж, не чув Сокирка, раптом сказав:

      – Слухай, ста-ий, якщо вони свататимуть тебе на ‘оботу, не зв’язуйся з ними, к-аще іди до нас. Ця жовта газетка за-аз набундючилась, а завт-а лопне, як бульбашка. Її ство-или тільки під вибо-и.

      – Світ ловив мене… – сказав я, та згодом переконався, що смертним не личить позичати у геніїв крилатих слів, бо для цього й самому треба мати крила. А посадив мене на грішну землю мій таки любий друг Фернандель.

      Він ґречно зустрів мене своєю кобилячою усмішкою (я страх як люблю коней) у просторому кабінеті, потім завів у «задник» – невеличку кімнатину з баром і холодильником: що тобі – чай, каву? – пиво з раками, – сказав я, пам’ятаючи його давню пристрасть, але раків у нього не було, то я погодився на коньяк, і, коли перша хвиля тепла скинулася в жилах, Сокирко розшифрував мені загадкові запросини:

      – Я хочу, щоб ти очолив у мене відділ убивств. – Він так і сказав – не відділ права чи там криміналістики або силових структур, а вліпив у самісіньке око: відділ убивств.

      У мене відлягло від серця, і я спитав весело:

      – Хіба в газетах уже є такі відділи?

      – У моїй є, – сказав він. – Причому це має бути наш козир. Треба ж у щось загортати оте лайно, яке нам нав’язує інвестор. Ну, ти мене розумієш.

      – Розумію, але я вільна пташка. І вже давно.

      – Вільна пташка, – пхикнув Сокирко. – Ти мені ще Святе Письмо процитуй: подивіться на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, а живуть собі… чи як там. А ти знаєш, що в Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах – це Макс Фріш і Фрідріх…

      – Енгельс? – здивувався я.

      – Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт. – Сокирко пропустив шпильку повз вуха.

      – Чудово! Фріш, Дюрренматт і Крайній, – сказав я. – Отже, їх усе-таки троє. Троє відважних поросят.

      – Ні, – не погодився Сокирко. – Третьому я пропоную сімсот баксів на місяць.

      Він намагався застерегти мою реакцію, і я справді заледве не захлинувся, та миттю опанував себе і сказав:

      – Вісімсот.

      – Добре, вісімсот, – погодився Сокирко. – Плюс гонорар – і штука чистими.

      – А головне – романтика, – сказав я. – Ходиш собі по моргах, тюрмах, ментах…

      – От бачиш, ти ловиш усе на льоту, – зрадів Сокирко. – Я знав, що відділ убивств потягнеш саме ти. Де тобі ще стільки платитимуть?

      – Таки це правда, – сказав я.

      – Що? – не зрозумів Сокирко.

      – Що ваша газета проіснує лише до виборів, – линув я на нього холодною водою.

      – Дурниці. А якби навіть так, то це тебе не обходить. Адже ти не хапаєшся за роботу, ти ж тільки зрадієш, коли газета лопне, правда ж? – Він тримав удар з честю. – І потім, Андрію, я ж не пропоную тобі відділ транспорту чи промисловості. Ні, робота паскудна, це правда, зате ж скільки вражень, скільки цікавого матеріалу. Сам Дюрренматт позаздрив би.

      – І від дзвінка до дзвінка?

      – Боронь Боже. Для тебе я зроблю виняток. Два матеріали на тиждень, і – до побачення. Звичайно, матеріали-цвяхи. Автомобіль я тобі

Скачать книгу