LITMIR.BIZ

Скачать книгу

він з’явився, я б звільнилася і від пояса, і від грошей. Але віриться мало… Раніше я ще всяке думала. Може, й справді навіяла? Та не було в кого навіть спитати. Я раптом зрозуміла, що зовсім нічого не знаю про цю людину. Нічогісінько. Такий, бач, світ настав: живемо з людьми і не знаємо, хто вони. Спимо з ними, оселяємося в їхніх квартирах, – кинула вона камінець у мій город, – а потім… Хіба це нормально?

      Що я міг відповісти? Хіба те, що бажання спати з такою жінкою, як вона, – це абсолютно нормально. Та цього разу я змовчав – не моє тут мололося.

      – Немає тіла – немає смерті, – повторила вона. – Часом ввижається, що мене шукають, що ось і зараз подзвонять у ці двері… у двері невідомо чиєї квартири.

      – Сано, облиш. У мене і так повна голова химер. Знаєш, про що я думав, коли ми сюди йшли?

      – Знаю. Про те, що я тут уже була, що довкола тебе затіяно якусь змову. Але все набагато простіше. Зараз ти ляжеш спати, а взавтра дізнаєшся, хто є власником цієї квартири. Це ж не так складно, хіба ні?

      Вона вийшла в коридор і зняла з вішалки мій трофей, дозволивши мисливцеві-невдасі тільки його потримати.

      – Я сама спіймаю таксі, – сказала вона.

      – Сано…

      – Не сумуй. Можливо, мені ще тяжче. Адже тоді, коли я вперше тебе побачила… – Вона примовкла на мить і раптом сказала: – То таки був coup de foudre.

      Загримів ліфт, і той гуркіт розбився об гранітну тишу, як скло.

5

      Ідучи до партійного осідку, який тепер став мені пунктом телефонних переговорів, я думав про акваріумних риб, що жили у підвальному приміщенні «мого» будинку: чи вони чують весну? Саксофоніст, котрий грав у підземному переході над порожнім капелюхом, чув її безпомильно, і я кинув йому на почин «святого Володимира»[12] – кинув у капелюх червоне сонечко (адже так називали князя), аби воно світило у похмурому підземеллі і нагадувало про весну. Зі стріх ще не капле, та козаченькові уже пахне мандрівочка, отому козаченькові, що йому випадає дорога, і я закохано обмітаю сніг зі своєї попелюшки, адже цілком можливо, що мені доведеться мандрувати з нею в парі. Дякую, пані Надю, за віник, як там наш пан Ігорко – на місці? – авжеж, розбудовує державу і ніяк, бідолаха, не розбудує, думаю я собі, бо одному все-таки важко, один у полі не воїн, він, цей бравий вояка Ігорко Сердюк, увесь обклався газетами – це ж скільки людей їх пишуть, а він, сірома, мусить читати їх сам-один, мусить, бідолаха, вишукувати, що там пишуть про його партію, та саме завдяки газетам він, мабуть, і згадав те, що мав мені переказати.

      – Слухай, ста-ий, – жував він слова разом із м’ятною жуйкою, – тебе давно шукає кіт.

      – Який кіт? – витріщив я очі на Ігорка. – Мені ще цього бракувало.

      – Та не кіт, а… – він витяг із рота жуйку, – Кріт. З «Відомостей». І дзвонив Сокирко, головний редактор «ВеВе».

      Я на хвильку замислився, куди мені спершу передзвонити, і вирішив, що кіт хай ще половить мишей, а дзвінком до Сокирка я, мисливець-невдаха, можу вбити відразу двох зайців. Уже при самій згадці про любого друга Сокирка, з яким ми з’їли пуд солі

Скачать книгу