LITMIR.BIZ

Скачать книгу

відітхнули, хоч страх не уступив відразу: і свобідні, і невольні напівпритомними очима гляділи на три піратські судна Хайреддіна, що тихо сунули попри них.

      Вони вже зникали на чорнім тлі, а жах невольниць ще більшав на думку про в’їзд у столицю того чоловіка, котрого хоч на десять днів пошанував страшний Хайреддін з рудою бородою.

      Настуня збілілими устами раз у раз відмовляла «Помилуй мя Боже» – вже зі страху перед Царгородом, столицею Халіфа.

      Всі невольниці вже Бог знає котрий раз оповідали собі, як перед виладовуванням їх у пристані покують їх чвірками в ланцюжки, бо в натовпі могла б не одна втечи і пропасти.

      Кляра, котра відкись докладно знала майже про все, що робили з невольницями, пояснювала Настуні, що коли часом не стає ланцюжків, то скорше навіть мужчин пов’яжуть звичайними путами, ніж молодих жінок і дівчат.

      – Та чому? – питала Настя.

      – Я ж тобі вже говорила! Бо мусульмане кажуть, що найдурніша жінка хитріша від найрозумнішого мужчини. Зрештою, ми в нашім віці дорожчий товар, ніж найсильніші мужчини.

      Білі ручки Настуні злегка задрожали, а в її синіх очах заперлилися сльози.

      Над ранком заснула неспокійним сном. І снилося їй, що на галеру таки напав Хайреддін-розбишака трьома суднами і що здалека надлетіли малі чайки козацькі… І що була завзята битва, і що галера почала горіти, і пекла ясна полумінь. Пробудилася з криком. Було ще темно кругом. Тільки оченята її пекли від недоспаних ночей. Сіла на лежанці й очікувала днини. Раненько почула в небі тужні голоси. Такі тужні, що здавалося їй на хвилинку, що то її рідна мати й батько кличуть за нею: «Настуню! Настуню!»

      А то ключ перелетних журавлів летів з Малої Азії понад Чорним морем, на північ, в рідний край Настуні. Може, й він пращав її…

      Перед її очима став Рогатин і великі луги над ставищем, де часто спочивали журавлі.

      «Там, певно, все ще в руїні», – подумала, і сльози заперлилися в її очах. А чорна галера торговців живим товаром плила і плила на захід сонця – в невідому будучність.

      Глава VII

      В Царгороді на Авретбазарі

      Viel dunkle Wege fuehren

      Vor unbekannte Тuеrеn,

      Wer keine Heimat hat…[58]

      Żal z oczu łzy wyciskał tym, со tain patrzyli,

      Co z Bahramen w niewoli w Carigrodzie byli,

      Widząc, ano tuteczne ludzie przedawano,

      Xiędza, chłopa, szlachcica, – nic nie brakowano.

      Jednych kijmi na bazar jak bydło pędzono,

      Drugich w pętach, a drugich w łancuchach wiedziono.[59]

      1

      Щойно перестали падати рясні дощі над гарним Царгородом,[60] і весняне сонце усміхалося до нього блиском і теплом. Зазеленіли сади й огороди. І міцніше притулився повій до струнких кипарисів у парках Ільдіз-Кіоску. І зацвіли білі й сині бози, і червоний квіт брескви покрив гілля її. З величезних мурів резиденції падишаха позвисали сині, міцно пахучі китиці квітів гліцинії. Запах їх доходив аж до пристані, де виладовували довгі ряди молодих невольниць. …Йшли сковані, по чотири, злучені міцними подвійними ланцюжками, з кайданками на руках. А для чвірки, в котрій була Настя, якось не стало

Скачать книгу