Вогнепальні й ножові - Сергій Жадан

Скачать книгу

у ліжку, ніби старі газети!»

      І я дістаю бензин і міцні корабельні канати

      й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,

      і знаю: ніщо не може мати над нами влади,

      окрім голосу крові, який заповнює горло.

      Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.

      Погано, коли їх поява на тебе тисне.

      Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.

      Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

      Країна, в якій виживання вважають талантом,

      де вся твоя біографія – список боргів і трупів,

      називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,

      опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

      Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.

      Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.

      Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом

      гарячі електростанції мого невтомного міста.

      Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.

      Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.

      Сóнця священний вогонь заливає кімнати.

      Герої не помирають від стаціонарного лікування.

      «Ти зáвжди тримав при собі свою втому…»

      «Ти зáвжди тримав при собі свою втому.

      Давай, зупиняйся і засинай».

      Вночі він виходив на берег з дому

      й дивився, як ніч пливе на Синай.

      Прострочений паспорт без фотографії.

      Іранські візи, мальтійські хрести.

      І небо рухалось звідкись з Аравії

      через затоку на блок-пости.

      І теж дивилось на нього, мабуть,

      перетікаючи між споруд.

      Він знав, що тут його точно не знáйдуть.

      Де завгодно, лише не тут.

      Можуть винюхувати в повітрі

      мову, дихання і сліди.

      Але всі вони виморочені й нехитрі,

      щоби прийти за ним сюди.

      Він буде вирощувати терпіння

      і прикладати собі до ран.

      Буде збирати на пляжах каміння

      і викидати його в океан.

      Буде згадувати все, що втратив,

      і забувати усе, що вмів.

      Буде рибалкам давати поради,

      щоранку чіпляючись до їхніх човнів.

      …Любов формує маршрути наші.

      Господь стоїть із нами на пляжі.

      Стоїть між сухих, як пісок, арабів.

      Виловлює з хвиль дітей і крабів.

      «Білі люди – жорстокі люди…»

      Білі люди – жорстокі люди,

      чорна шкіра їм ріже око.

      Вони мурують для чорних споруди

      й готують для чорного там мороку.

      Лаштують чорному підлу підставу.

      Шиють чорному робу на виріст.

      І не відпускають ні під заставу,

      ні під підписку про невиїзд.

      Тримають чорного, як лева у ямі,

      ламають ребра з усієї злості

      і позбавляють навіть в уяві

      свободи зібрань і свободи совісті.

      І чорний іде на команду пастушу,

      з кулаками в кишенях роби,

      і волочить свою чорношкіру душу

      ринками

Скачать книгу