LITMIR.BIZ

Скачать книгу

гарне, просте, розумне ім’я. І тобі нічого його соромитися.

      – Та ні, я не соромлюся, – пояснила Енн, – просто Корделія мені подобається більше. Я завжди уявляю, що моє ім’я Корделія, в усякому разі останніми роками. Коли я була молодшою, то уявляла, що мене звуть Джеральдина, але тепер мені більше подобається Корделія. Проте, якщо ви називатимете мене Енн, то, будь ласка, кажіть Анна, а не Енн.

      – Яке це має значення? – запитала Мерил з тією самою, немов заіржавілою, усмішкою, беручись за чайник.

      – О, велике. Анна виглядає набагато красивіше. Коли ви чуєте, як ім’я вимовляють, хіба ви не бачите його в уяві, немов надрукованим? Я бачу. І Енн виглядає жахливо, а Анна – набагато вишуканіше. Якщо ви називатимете мене Анна, а не Енн, я постараюся примиритися з тим, що ви не кличете мене Корделією.

      – Дуже добре. Тоді, Анна, а не Енн, чи не можеш ти пояснити нам, що за помилка сталася? Ми просили передати пані Спенсер, щоб вона привезла нам хлопчика. Хіба в притулку немає хлопчиків?

      – О, їх там навіть занадто багато. Але пані Спенсер чітко сказала, що ви хочете дівчинку років одинадцяти. І завідувачка запевнила, що, на її думку, я вам підійду. Ви не уявляєте, в якому захваті я була: не могла спати від радості всю минулу ніч. О, – додала вона з докором, обернувшись до Метью, – чому ви не сказали мені на станції, що я вам не потрібна, і не залишили мене там? Якби я не бачила Білого Шляху Чарівності й Озера Блискучих Вод, мені не було б тепер так важко на душі.

      – Та про що ж вона говорить? – запитала Мерил, здивовано глянувши на Метью.

      – Вона… вона згадує, про що ми говорили дорогою, – сказав Метью поспішно. – Я піду розпрягати кобилу, Мерил. Приготуй чай до мого повернення.

      – Пані Спенсер везла ще якусь дитину, крім тебе? – повела далі Мерил, коли Метью вийшов.

      – Вона взяла Лілі Джоунс для себе. Лілі всього п’ять років, і вона дуже красива. У неї каштанове волосся. Якби я була дуже касивою та ще й з каштановим волоссям, ви б все одно мене не взяли?

      – Ні. Нам потрібен хлопчик, щоб допомагати Метью на фермі. А дівчинка нам ні до чого. Знімай капелюха. Я покладу його та твою сумку на столі у вітальні.

      Енн слухняно зняла капелюха. Саме повернувся Метью, й вони сіли вечеряти. Але Енн не могла їсти. Тільки даремно кришила хліб із маслом і безтямно перевертала ложкою яблучне повидло в маленькій креманці із зубчиками. Вона зовсім не просунулася в цій справі.

      – Ти нічого не їси, – сказала Мерил, суворо дивлячись на дівчинку, ніби це був вчинок, гідний осуду.

      Енн зітхнула:

      – Не можу. Я в безодні горя. Ви можете їсти, коли ви в безодні горя?

      – Ніколи не була в безодні горя, тому не знаю, – відповіла Мерил.

      – Як це не були? Але ви коли-небудь намагалися уявити, що ви в безодні горя?

      – Ні, не намагалася.

      – Тоді, гадаю, ви не зможете зрозуміти, як це. Але це справді дуже неприємне відчуття. Коли намагаєшся їсти, грудка встає в горлі й неможливо нічого проковтнути, навіть якби це була шоколадна цукерка. Я одного разу їла шоколадну цукерку два роки

Скачать книгу