LITMIR.BIZ

      Закінчувався другий акт «Богеми», який, здається, не закінчиться ніколи. Цю п’єсу тільки-но дозволили, чи то пак – поставили (ймовірно – випадково) в київській опері, і я сподівалася на більше. Значно більше від чогось потаємного і забороненого. Однак усе, як завжди. Людські емоції, банальні життєві ситуації. І все ж таки після квазісучасного репертуару останніх десятиліть, оспівуваних газетами, публіка була у захваті. Я ж відверто нудилася…

      Мені ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять, і я здебільшого думала про секс і зміни свого тіла, пов’язані зі статевим дозріванням. Власне, в Середньовіччі мене б уже вважали за дорослу, зрілу, повноцінну жінку. Та ба, навіть такою, яка може народити другу, а то й третю дитину. Однак я була й досі незайманою. Нецілованою. Не те щоб у мене не було оргазму і я не знала, що це таке. Ще десь там, у далеких п’ятдесятих (здається, інше сторіччя за відчуттями), шестирічною я його пізнала. Дуня подарувала мені пупса. Великого, незграбного і лисого (в немовлят нема волосся, особливо гумових). І той пупс злигався з моєю Мальвіною.

      Під час цього акту, на відміну від нещодавнього театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сиділа за своїм столом і відчувала, як між ногами набрякає щось пекуче і невідворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, існувало поза моєю волею і навіть поза моїм бажанням. Щось тваринницьке, інстинктивне. Щось поза мною і цілим світом. Щось таке, що керує цим світом і мною. І навіть більше – всіма нами.

      Через багато років після цього… Чи я обирала Олексія і вирішувала, що саме йому дозволю? Що саме він буде моїм першим чоловіком?

      За вікном падав перший сніг. Розмірено і тонко. Саме так він падав далекого шістдесятого, високосного року. Коли вже хворіла Едіт Піаф, моя самоназвана і самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарешті у своє користування другу кімнату на нашій, Іваново-Вознесенській вулиці. Життя, як завжди, тривало.

      Сніг після мого дитинства в Соцмісті для мене завжди падатиме розмірено і тонко, немов крізь сито. Це щось стале, немов моя якість, якість мого характеру. А комусь – завірюхою, буревієм. Незнаною бурею емоцій і почуттів.

      І всі ми до снігу підлаштовуємось, дослухаємось, але ніколи не здаємось.

      Зима…

      Леоніду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Дніпропетровську

Скачать книгу