LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Чей так зле не є! – замітила я, усміхаючись глумливо.

      – Чому ні? Унаслідження само назначує характер. – І з тим замовк. Я також замовкла, але трохи згодом сказала:

      – Те, що ви кажете, я, властиво, знаю, але я не дуже хотіла би тому піддаватися; воно, по правді, сумно…

      – Що? – спитав він. – Що і найгордіші дерева мають своє коріння в землі – це сумно?

      – О ні, але що ми так часто у своїй немочі вимовляємося саме тим. Впрочім, я думаю, що про те все єсть люди з визначними характерами, котрі мають вплив і мимо окружаючих їх сил; але для таких істот не можуть існувати права.

      – Отже, видите, чого вам журитися?

      – Я не журюся! – відповідала я, усміхаючись. – Я лиш думаю. Що інше остається мені? Цього не може мені ніхто відобрати!

      Він знов здвигнув плечима і дивився в безнадійнім ожиданні вперед себе.

      Я мовчала довший час, а відтак почала півголосом майже несміло:

      – Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажіть!

      – Які ж ви чудні!

      – Я хотіла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко, коли, наприклад, думки блукають і не находять нічого: блукають у чімсь неяснім, великім, ведені більше чуттям; ах, я того не можу сформулювати! Аж ненавиджу себе не раз за те, себе і старинний звичай той, що зветься життям. Чому воно не подасть мені нічого такого, в чім би моя душа могла розкошувати?

      Він поглянув на мене. Погляд той був спокійно-допитливий, поважний.

      – Крізь ваші думки і почуття віє також той так званий «подих будучини», це поринання в себе, що відвертає від внішнього світу. Воно має щось у собі, я того не перечу, але думаю, воно не має будучини. Чоловік належить до світу внішнього, він зв'язаний із ним тисячними нитками і тому нехай поринає в нього! У вас справдішній дар до аналізу. Я виджу, що ви дуже змінилися. Коли б я менш-більш не знав, як ви жили, то спитав би в вас: як жили ви з тієї пори до тепер?

      – Чи можна оставатись однаковим? – спитала я, мов засоромлена його доганою, хоч не просто на мене виміреною.

      – В головних зарисах – можна.

      – В мене не було життя з подіями, – сказала я.

      – Ах, у те я не вірю, – відповів він із якоюсь нетерпеливістю.

      – В буденнім смислі слова, пане Орядин.

      – Але ж ви мусили щось переживати, якісь події або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване життя «без подій», особливо коли наслідки доказують що інше!

      – Отже, і ви не вірите? – відповіла я з мимовільним відтінком гіркості. – Знаєте, мені саме тепер приходить одна цитата з Лессінга на думку: «Вони не находять у жодній трагедії подій, хіба там, де поклонник дівчини паде їй в ноги і т. п. їм те ніколи не хоче подобатися, що всяка душевна боротьба, всякі наслідки різних думок, котрі себе посполу осувають, – це також акція; мабуть, тому, що вони думають і відчувають замеханічно і при тім не можуть замітити ніякої акції. З такими людьми поважно сперечатися просто нема потреби і шкода заходу…»[57] Вірите тепер?

      – Ах, у те вірив я завсіди! –

Скачать книгу