LITMIR.BIZ

Скачать книгу

би мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його? Чи, може, обиджає мене тим, що дає мені нагоду подякувати за ласкавий хліб і мати свій? Ми лиш за товар міняємося. Моя праця, хоч і без ясного характеру, про те все не менше цінна, як його хліб. Я і в його хаті буду від ранку до вечора працювати; знаю все, що мене жде!

      – Але ж ви танете! – закинув він.

      – То, то лиш так… – відповіла я. – У мене стільки думок, то вони нищать мене і гноблять поки що.

      – Як?

      – О, нічого, нічого…

      – Коли б я мав те пересвідчення, що ви станете хоч матеріально пишно, то ще помирився би з тим.

      – Справді?

      – Справді. Чому дивитесь так на мене чудно? – спитав. – Це великий фактор у людськім житті, вірте мені! Все проче маловажне; значить, тому маловажне, що без того можна обійтися, можна його побороти…

      – Орядин, що на вашу думку маловажне?

      – Ну, так звані симпатії і антипатії!

      – Ви поборювали би в собі щось подібне, наприклад, симпатію? – спитала я, не звертаючи очей від нього.

      Він усміхнувся зневажливо.

      – Чи ви не вірите в мої сили вже зовсім? – спитав.

      – О, я вірю! – сказала я, тепер навіть з пересвідченням. – Я лиш хотіла би знати, чи ви поборювали б також це «маловажне» задля хісна?

      – Ви просто дитинні, коли таке питаєтеся, – відповів він. – Врешті, нині я не можу цього знати, але мені здається, що коли б я лиш хотів, то міг би побороти…

      – Я лиш те хотіла знати! – відповіла я сухо і відвернулася знов до образа. А він не говорив більше нічого.

      Крутив неустанно вуса і глядів кудись безмовно вікном.

      В годину пізніше зайшов за мною до салону, де я прислухалася до співу Зоні з молодим її поклонником і сиділа, потонувши в чудних думках. Сівши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.

      – Над чим ви думаєте? – спитав по якімсь часі.

      – От думаю!

      – Наприклад, над чим? – домагався він. – Може, над своєю будучиною? (Мені причулася іронія в його голосі.)

      – Ні, в цій хвилі ні! – відповіла я, усміхаючись слабо. – Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нації. Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, наприклад, є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перейняті якоюсь красою, що остається завсіди і в різних випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації. А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перейнята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я, власне, думала, – говорила я далі, під час коли він уважно слухав, – що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі. Чи не так? Ах! – докінчила я гірко, – це правда, я також донька українсько-руського

Скачать книгу