Вир - Григорій Тютюнник

Скачать книгу

говорив тільки, що корови по шиї в грязюці стоять.

      – І я таке кажу. А ти поспитай його! Думаєш, я сидів склавши руки? У мене ось долоні, як кінські копита. А від чого? Від вил. Кузь, матері їх у печінку, за всіх наробився! Дали мені в підмогу двох доярок та короваря Митька. То доярки ще нічого, коров сяк-так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дівчат по селу. А я за цього ірода гній вергаю, аж хребет тріщить. Жалівся Оксенові – не допомагає. Все тільки обіцяє, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. І ходить Митяга, як і раніше, з начесаним чубом, ні за холодну воду не береться. Та це ще півбіди. Главноє – корма ріжуть. Так, чоловіче добрий, ріжуть, що ні зітхнеш, ні охнеш. Буряк, як вони його там буртували в лихої години, запрівся, весною відкрили, то з нього так пара і валнула. Сіно перетоптали за зиму, а з житньої соломи що за їда? Даємо коровам, так що ж із неї за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тільки шестеро здохло, так і то ж утрата. А й те візьміть у рахунок, яка зима була скажена. Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобців же пір’я гріє, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, – погибель, та й годі, при морозах. Тут ось поверх кожуха сіряк зодяг, та й то замерзав… Умгу. Так що з кормами – біда. Велика біда. Правда, в посліднє время жом виручав. Ми його з Чупахівського заводу приставляли. Благодать. І бики його їдять, і корови, з половою змішуємо і даємо, першим сортом іде…

      – А куди ж ваше сіно поділося?

      – А чума його знає, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потім як вітром розвіяло. Зосталися самі з’їдини, коней тепер ними підгодовують, бо посівна ж.

      – А ви його не розікрали?

      – Можеть бить, що й так. Воно в членської скотини також животи іміються.

      Кузько, незважаючи на те, що по натурі був чоловік запальний, говорив тепер поволі, мляво. Дорош все частіше посмикував шиєю, мовчав.

      – А ти, мабуть, багато світу об’їхав? Ге ж? – перейшов Кузько на свою любиму тему. – Подумай тільки – весь Радянський Союз поїздом об’їхати, і то скільки побачиш, а коли б на кожній станції став та поволеньки на все роздивився б. І-і, не говори, не говори! Якби в мене було карбованців п’ятсот лишніх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.

      – У вас у корівнику є вила? – перебив його Дорош.

      – Отам десь стоять у кутку. Да-а-а… Ходив би і роздивлявся, як світ построєний. Скільки людей побачив би, скільки б розговорів од розумних людей почув.

      Дорош приніс вила, став копирсатися ними у твердому настилі гною.

      – А ви часом не були на станції Роздольна?

      – Ні, не був.

      – Жаль. Там мій син працює. Присилав оце на днях письмо, так пише, що жалування получає хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де все не так, як у нас. У нас, приміром, на волах їздять, а в них на верблюдах, і що є верблюди з одним горбом, а є з двома. Рахубиста товаряка, – засміявся Кузь. – Їсть і п’є раз на місяць. Отаку б, їдять його мухи, до нас у артіль! Ми її за всю осінь нагодували б на всю зиму, а весною в плуг…

      Не

Скачать книгу