Вир - Григорій Тютюнник

Скачать книгу

вслід, плаче: виросло на толоках межи коровами високе, як бур’янина, та невідомо, чи вистачить у нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи піднесе вона його та й полине він з нею до невідомого щастя, чи замота в житейському морі, як мотає не одного на цьому білому світі. Дивиться мати, а він озирнеться, помахає рукою і йде собі далі за возом. Ось уже покрила його пилюка, і не розбере мати – бачить вона свого сина за тієї завісою чи то тільки привиджується їй? І щемить їй серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще семеро, і кожного жаль, і за кожним душа болить: як-то вони житимуть на білому світі, які дороги простеляться перед ними?

      Найближча від Троянівки станція – Охтирка. Їхати треба через Грунь, рибальські ліси, мимо села Журавного, що мріє хатами у глибокій долині, далі – піски, соснові бори, Ворскла, монастир на горі, в якому розмістилася дитяча трудова колонія, а ще далі Охтирка. Віз Уласа далекий родич Хомутенків дід Терешко. На ньому сірячина, бриль і здоровенні руді чоботи. Тільки виїхали на Беєву гору, він зупинив підводу, щоб перевірити, чи нічого не забули. На возі лежав один сундук і дідова торбина з харчами. Він обмацав і те, і друге рукою і сказав, що тепер можна рушати.

      – Як буде все благополучно, то до вечора й доїдемо, – і він показав пужалном на сонце.

      Бачачи, що Улас сидить засмучений, і щоб розважити хлопця, дід став розповідати, як його виряджали на «дійствітельну» службу.

      – Як понапивалися, так зігнули урядникові шаблю і картуза к лихій годині закинули. А що нам? Ми – новобранці. Привезли нас у Полтаву, а там народу, як ото в Покрову на ярмарку: шилом нікуди ткнути. Новобранці теж товпляться, аж лоби мокрі, бо такий слух пішов межи народом, що приїде сам губернатор нас до війська виряджати та ще буде й дарунки роздавать. Ну, кожен, звичайно, хоче той дарунок одержати, через те й пхається. Дивимось: виходить із прольотки – на мундирі хрести, вуса накручені, скинув картуз, а на голові лисина. У вчених людей завжди буває лисина. Ось ти вивчишся, і в тебе буде, позаяк голові ж робота велика. Та-ак. Вийшов, значить, скинув картуз та як закричить: «За вєру, царя і отєчество! Ур-ра-а-а!» Ми й собі як закричимо «ура», аж наче нас підіймає вгору від того крику. А один голос такий, що над усіма реве, всіх глушить. Я й кажу своєму сусідові: «Недаром той чоловік губернатором служить. Чуєш, який у нього голос? Усіх перекриває». А сусід як зареготить та й каже: «Дурний ти, Терешку. Хіба ж то губернатор? То паровоз кричить». Потім губернатор ще щось говорив, але здалеку не чути, видно тільки, що губами ворушить, а слів не чути. Як тільки він закінчив говорити, виступила із-за нього баришня, молода, вся в браслетах, в шубі, і почала нам хрестики роздавати. Тут і сотворилося таке, що я вже рад був і втекти, так нікуди – задні на передніх пхають, усе змішалося, губернаторшу звалили, прибігла кінна поліція і давай нас розганяти та канчуками по спинах чистить. Добрих хрестиків нароздавали. У мене з тиждень спина свербіла…

      Улас слухав розповідь діда, але думками був дома, там, за Беєвою горою, що, синіючи на обрії, поволі вгрузала в землю. Проїхавши половину дороги, він, як це трапляється з плавцем,

Скачать книгу