LITMIR.BIZ

Скачать книгу

покривала так хурчать, неначе цівки на прядці у тієї вдовиці, що, приспавши дітей, довго вночі пряде, поки сон не зможе її. І, добігши до свойого гробу, незапечатана душа зникає в ньому. Але Гордій не ждав, поки лусне хрест, а по тій гілляці, що звисала в монастирське подвір'я, спустився руками і плигнув на землю. Попід мурами росла стрижена акація, а по той бік неї світилася стежка, над якою у вишеньках і в кущах бузку біліла келія з маленьким ґаночком. В її лівій половині з двох невеличких віконець ледве-ледве блимало світло. Лундик, оглянувшися на всі боки, підійшов до вікна. Зсередини над ним висіла серпанкова запона. І під супротивною стіною стояло ліжко з дівочою постіллю. Над подушкою в кутку висів образ Спасителя, прибраний рушником і заквітчаний у якесь зілля. І світилася лампадка перед ним. Але живої душі не було. Що робити? І він постукав у шибку двічі так, як навчав отець Дмитро. І відчув такий же спокій, який він уже переживав, коли цілився на Проня, аби вбити.

      Із-за стіни швиденько вийшла дівчина, одягнена в рясу, і, одкинувши клямку, ввійшла в сіни. І гуркнула засувом. Гордій ждав, що вона вийде надвір, і вже ніяковів, не знаючи, як опанувати ситуацію. Але вона мелькнула знов у вікні за ту саму стіну, з-за якої виходила. Хлопець, далі вже не вагаючися, зійшов на ґанок і відчинив двері в сіни. Із них у келію двері були вже навстіж… І він опинився у пристановищі якоїсь дівчини в чернецькім одязі і сказав:

      – Добривечір!

      Черничка, стоячи коло маленького столика, на якім лежав дерев'яний хрест, і спираючися лівою рукою на ріжок таки ж цього столика, застеленого чорним обрусом, замість звичайного привітання на привітання, спиталася злякано:

      – Хто ви такий?

      – Я Лундик! – була відповідь.

      – А хто ж вас навчив, як до мене добратися?

      – Ваш батько. Вони послали мене до вас сказати, що виїздять із цих країв на кілька років.

      Остаточно упізнавши панну Варку, Гордій виклав, так би мовити, офіціальну причину свого візиту.

      – Дякую. Був у мене батько про людське око, а тепер у мене виривають його і з цієї ділянки людських відносин. Роблять найсиротішою сиротою навіть у цих стінах. Так можуть справлятися тільки ті люди, які на цім світі не те що не шанують, а навіть нищать свою кревність. Люди заклопотані тільки собою. Люди дикі. Ідіть негайно з цієї оселі. Лишіть мене моїй самотині, про яку я так розпачливо марила останній час. Чого ж ви стоїте? Облиште мене, – майже вигукнула тремтячим голосом нещасна дівчина. Гордій остовпів від несподіваного звороту мови і спитався з таким почуттям, яке опановує ту людину, що, впавши в водяний вир, шукає очима, за віщо б ухопитися руками, аби тільки не осісти своєю вагою у глибокий, смертельний холод бурхливої стихії:

      – А що я скажу вашому батькові?

      – Що? Нічого! Немає у мене батька навіть такого, який був про людей. Бо той казав, що сам приїде попрощатися перед від'їздом, а цей послав якогось, якогось… ідіть від мене. Ви вже зробили свою справу. Для вас, я бачу, немає нічого святого на землі. Чого ж ви стовбичите? Зараз ідіте геть!

Скачать книгу