LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вивчення солдатської героїки замало двогодинних поетичних «налетів» – хай військовозобов’язаний письменник добровільно запишеться в будь-яку частину на двомісячну службу замість обов’язкової перепідготовки і їде собі за державний кошт хоч і на Камчатку. Мені сказав про те голова комісії поет Григорій Глазов, коли я ще працював у Щирці, – і, ні хвилини не вагаючись, я тицьнув пальцем на карті: «Владивосток, морфлот!»

      Повістка з Москви, з головного політуправління армії, прийшла в дуже незручну для мене пору – саме тоді, коли я з сім’єю переїжджав до Львова і на руках у нас була півторарічна донечка Наталя. Та не було ради: заява добровільна, а служба обов’язкова, – за неявку могли б притягти до кримінальної відповідальності як дезертира.

      Я вирушив. Спочатку літаком до Москви, а потім поїздом до Владивостока, й тяглася моя поїздка у плацкартному вагоні цілий тиждень. Я побачив такі простори, які для українця видаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними – через їх невикористаність і марнотратність. Тоді я теж зрозумів, що велетенський совєтський колос уже самою своєю критичною масою засуджений на загибель: з одного центру ним керувати неможливо, хіба що руйнувати – соціально, екологічно, національно.

      Вибрався я в дорогу з примірником «Нового мира», в якому була опублікована повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича», що спричинилася до інакодумства в головах мільйонів мешканців імперії: їхав я тоді з цим твором, немов із самим молодим Солженіциним в одному купе, – і таки був він поруч зі мною, муж, який рятував честь російського народу. Я йому повірив – «кроткому пророкові», ми багато з ним розмовляли, і я втішався його прихильністю до мене – українця.

      Тоді я ще не міг знати, що назустріч цією самою залізницею у віддаленій вперед на тридцять років часовій площині їде під прізвищем знаменитого письменника зовсім інша людина – новітній Гришка Распутін, який зганьбить і так уже зганьблену пролитою кров’ю у Тбілісі, Баку й Вільнюсі Росію, – напередодні найтяжчого в світі злочину проти людства – чеченської різні.

      Багатий, як Крез, з распутінською бородою лауреат Нобелівської премії повертався з Америки на батьківщину через Сибір, однією думкою стривожений: а як йому облаштувати Росію, зі складу якої Україна так непоштиво вийшла, і що, власне кажучи, повинні він і цар Борис чинити з непокірними хохлами. Відокремилися, щоправда, від Росії й інші республіки, але ж ота крихітна зелена оаза у підчерев’ї монстра – то його фундамент, без якого осядуть глиняні ноги колоса, і з ним станеться те, що з будинком під час землетрусу; кожен, мабуть, бачив ту руйнацію на кіноекрані без звуку: спочатку розколюються стіни, а потім вони самі тихо валяться, хоч поштовхів уже й немає.

      Пізніше я їздив – бо чому ж би не використати безвізову можливість – і на Полярний Урал, і в Середню Азію, але ця мандрівка залишиться матеріалами для роздумів на все життя: я побачив на власні очі величезну імперію, яка здавалася

Скачать книгу