LITMIR.BIZ

      – А що там нагорі? – питала Марта, закутана у білий рушник.

      Віталій показово підвів погляд. Кімната було вкрай вузька, щоб розминутись учотирьох: уздовж бокової стіни стояли два двоярусні ліжка, навпроти – одне невелике віконце з вітражем, яке виходило у внутрішній дворик ріаду[16]. Біля вікна висіла картина із панорамою Феса. Душова із туалетом розташовувались навпроти вхідних дверей. Кімната невелика, але друзі почувалися тут комфортно.

      – Крута тераса, – відповів Віталій, крокуючи до вузьких сходинок за дверима. – Мешканців та працівників збирають на вечерю. Нас теж погукали.

      – А буревій уже закінчився?

      – Так. – Віталій двічі плеснув у долоні та вийшов, зачинивши за собою двері.

      Марта вийшла на дах будівлі у коротких шортиках та довгій чорно-білій картатій сорочці. Усі вже чекали за столом. Звідти місто було, наче на долоні: видно було мінарети[17] усіх найближчих мечетей та гострі шпичаки телевізійних антен, що визирали з-поміж розвішеного одягу. Із найближчої мечеті лунав крихкий старечий чоловічий голос – це муедзин у гучномовець читав заклик до вечірньої молитви та закінчення денного посту.

      – Приєднуйся до нас, – гарною англійською промовив араб у довгому національному вбранні.

      Трійко хлопців уже сиділи праворуч власника хостела Муаза та накладали у тарілки таджин – національну страву з телятини, овочів та фруктів, яку подавали у горщику. Дівчина сіла поруч. Вечеряли фініками, таджином, супом із баранини харіра, куркою на пару, кус-кусом із овочами та кількома салатами. Ну, і, звісно, фрукти, неймовірна кількість фруктів. А молода китаянка поклала на стіл кілька пляшок кавунового фрешу.

      – Тут надзвичайна атмосфера, – мовила китаянка англійською. Як з’ясувалося пізніше, її звали Мейлін.

      – Ми нещодавно приїхали, – мовив Остап, – але тут неймовірно круто!

      – Як надовго ви у Марокко?

      – На два тижні, – відповіла Марта.

      – Щасливчики. Ви побачите Марокко у два періоди: у Рамадан та після його закінчення. Це дві абсолютно різні країни.

      – Сподіваємось.

      – А ще, – китаянка тицьнула пальцем у небо, – зараз період зорепаду Аріетіди.

      – Персеїди? – Ян поправив окуляри на переніссі. Це була його тема. – Метеоритні дощі?

      – Ага. На Південній півкулі інтенсивність настільки висока, що можна вгледіти до шістдесяти падінь за годину.

      Віталій гучно присвиснув. Поруч з ними сиділи ще троє новозеландців, пара з Норвегії, двоє китайців та кілька працівників хостелу. Усі вмить замовкли, прислухаючись до розмови.

      – Але, на жаль, тут їх не так багато, – втрутився Муаз. Ян не розумів

Скачать книгу