LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Я не вив, а читав закляття…

      – Нащо? Щоби я перетворився на ропуху?

      – Та хоча би…

      – Досить!

      Тихий і спокійний, але владний голос матері змусив синів відразу ж змовкнути, й вітальнею опанувала якась насторожлива тиша, котру порушувало лиш тихе хропіння бабусі у глибокому кріслі.

      – У нас гості, – велично кинула пані Кажановська, підвівшись із крісла, – а ви поводитеся, мов двійко щенят на стайні.

      Роман м’яко усміхнувся.

      – Вибач, мамо, й ви, чарівні пані, теж вибачте, – він уклонився дивно мовчазній маман, – але ж ви маєте знати, що мій молодший братик є такою людиною, що й святого янгола доведе до сказу.

      Ліза мовчала. Цей Данило був зовсім не страшним, чого не можна було сказати про його кузена та цей будинок узагалі… Щось темне, недобре та муторне відчувалося нею в цих кам’яних, непривітних стінах, у цьому портреті над каміном, з якого за нею, мов живі, уважно спостерігали темні, холодні очі загадкового пращура її нареченого. Втомлена дорогою, настрашена тою грозою та зустріччю з вовкоподібним собакою та його дивним господарем, вона зараз найбільше бажала би відпочинути. Просто лягти й, заплющивши очі, уже ні про що не думати. А ще жалкувала, гірко жалкувала про то, що погодилася приїхати сюди. Й години ще не пробувши у цьому домі, уже бажала б вирватися з нього й поринути геть, нехай навіть повернутися в тісні, злидотні кімнати вдови Громової, але щоб не полишатися у цьому муторному домі, по кутках котрого причаїлося щось незрозуміле.

      Замислившись й особливо не дослухаючись до розмови маман з пані Кажановською, котра тепер проходжувалася вітальнею, Ліза не помітила зовсім, як на порозі кімнати з’явився спочатку великий сіруватий пес, а за ним високий, похмурий чоловік у розхристаній сірій сорочці, що мав довге чорне волосся, посеред котрого зміїлися дві стрічки сивини. Отямилася вона від задуми своєї тільки тоді, коли палаючі зеленуваті очі страшного собаки опинилися зовсім поряд. Закам’янівши від страху, широко розплющивши великі зелені очі, Ліза нерухомою, наче мертвою сиділа в тому кріслі, розуміючи, що ніхто з присутніх у вітальні не поспішається їй на допомогу. Роман Якович застиг нерухомо поряд її крісла, уп’явшись у собаку наповненими ненавистю очима, розмова пані Кажановської з маман обірвалася на напівслові, але ніхто навіть не поворушився, аби відігнати того напіввовчиська, – дивний будинок, дивні його мешканці… Собака наблизився повільним кроком, понюхав поділ сукні геть закам’янілої Лізи й… вильнувши досить дружньо хвостом, просто всівся поряд крісла, біля її ніг, з кумедним виглядом нахиливши голову вліво та продовжуючи дивитися пильним, уважним поглядом зеленуватих очей.

      Ліза дозволила собі ковток повітря.

      – Чому він так на мене дивиться? – хрипким голосом запиталася вона нареченого, котрий продовжував стояти біля крісла, але він тільки перенизав широкими плечима й невдоволено пробурмотів:

      – А

Скачать книгу