LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Кажановський стиснув її долоню.

      – Елізо…

      – Я згодна, – тихо, ледь чутно прошепотіла вона задерев’янілими, непослушливими вустами, якось відсторонено думаючи про то, що як, певне, збоку вона мало схожа на щасливу наречену, та нехай Кажановський уже не ображається та думає про неї все, що йому завгодно.

      – Елізо, – щасливо видихнув він, теплими вустами цілуючи її напружену, захололу руку, – люба моя, якби ви тільки знали, яким щасливим мене зробили цієї миті.

      Він продовжував ще щось торохтіти, але Ліза знову мало дослухалася до його слів, бо погляд її знову тягнувся до Назара та реготухи Томочки. А коли поглянула, то здригнулася. Сині очі Назара дивилися прямо на неї. Сили небесні, як же давно вже вона не вловлювала на собі погляд цих гарних та пронизливих очей, як давно не відчувала на собі їхньої сили та влади над нею – такою слабкою перед ним. Колись ті очі дивилися на неї ніжно та лагідно, але зараз… зараз його погляд був колючим та непривітним, зовсім чужим. Не так дивився він колись на неї саму, не так дивиться й зараз на ту щасливу Томочку.

      Образа, густо замішана на вражених жіночих гордощах, змусила її відвернутися від тих очей звабливих й усміхнутися Кажановському. Нехай бачить він тепер – зрадливий та невірний, – що не страждає вона більш за ним, що забула вже. Певне, вона вродилася в маман більшою мірою, ніж гадала, тому що налаштувала себе проти Назара настільки, що змогла вдати поряд Кажановського його щасливу наречену й примушувала себе всміхатися йому лагідно й щасливо, й дивилася на нього сяючими очима, а він посміхався поряд, мабуть, геть не второпавши, що все оце щастя від згоди стати його дружиною вона лиш зобразила, награла, мов акторка з театру. То було від Олени Назарівни, котра теж уміла зобразити перед сторонніми то, що не мало місця в її житті, й у цім вона була справжньою, виявляється, донькою своєї маман.

      А хвилин за двадцять вони вже зібралися йти. Ліза тільки міцніше затиснула лікоть Кажановського, коли помітила, що Назар теж підвівся й галантно простягнув руку до Томочки. Чомусь видавалося, що вкоїв так він навмисно, аби зіштовхнутися з ними.

      Й не помилилася.

      Вони зустрілися майже в самому кінці парку. Томочка, така маленька проти високого зростом Назара, мов приклеєна чіплялася за його лікоть, усміхаючись та сяючи великими чорними очима. Але Ліза намагалася на неї не дивитися, аби не виказати того почуття неприязні, що охоплювало її при одній лиш думці об тім, що їй, саме їй – цій смішливій Томочці – буде тепер належати Назар, котрий казав колись, присягаючись, що кохає лиш одну її – Лізу, що лиш одна вона у світі йому потрібна й що лиш із нею він мріє прожити усе своє життя й померти в один день, аби ніколи не розлучатися.

      Оманливий зрадник.

      На нього вона дивилася невидючими очима…

      Раєвський підняв капелюха.

      – Єлизавето Павлівно, радий вас бачити, – трішки хрипким, але гарним голосом промовив він, і Ліза на коротку мить прикрила очі, згадавши невчасно, як цей самий голос колись нашіптував їй палкі слова

Скачать книгу