ТОП просматриваемых книг сайта:
Цинкові хлопчики. Светлана Алексиевич
Читать онлайн.Название Цинкові хлопчики
Год выпуска 2013
isbn
Автор произведения Светлана Алексиевич
Жанр Документальная литература
Издательство OMIKO
Нас називають «афганцями». Чуже ім’я. Наче знак. Мітка. Ми не такі, як усі. Інші. Які? Я не знаю, хто я: герой чи дурень, на котрого треба пальцем показувати. А може, злочинець? Уже говорять, що це була політична помилка. Сьогодні тихо говорять, завтра будуть голосніше. А я там кров залишив… Свою… І чужу… Нам давали ордени, яких ми не носимо… Ми ще будемо їх повертати… Ордени, отримані чесно на нечесній війні… Запрошують виступати в школах. А що розповідати? Про бойові дії… Про першого вбитого… Про те, що я досі боюся темряви, коли щось падає – здригаюся… Як брали полонених, але до полку не доводили… Не завжди… (Мовчить.) За півтора року війни я не бачив жодного душмана живого, лише мертвих. Про колекції засушених людських вух? Бойові трофеї… Ними хвалилися… Про кишлаки після артилерійської обробки, схожі вже не на житло, а на розоране поле? Про це хіба хочуть почути в наших школах? Ні, там потрібні герої. А я пам’ятаю, як ми руйнували, убивали і тут же будували, роздавали подарунки. Усе це існувало настільки поруч, що розділити досі не можу. Боюся цих спогадів… Ховаюся від них. Відмахуюсь… Не знаю жодної людини, яка повернулася б звідти – і не пила, не палила. Слабкі сигарети мене не рятують, шукаю «Мисливські», які ми там курили… А курити лікарі забороняють… У мене половина голови із заліза. І випити не можу…
Не пишіть лише про наше афганське братство. Його немає. Я в нього не вірю. На війні ми були об’єднані: нас однаково ошукали, ми однаково хотіли жити і однаково хотіли додому. Тут нас об’єднує те, що в нас нічого немає, а блага в нашій країні роздають через блат і за привілеями. А нам винні за кров. У нас однакові проблеми: пенсії, квартири, хороші ліки, протези, меблеві гарнітури… Вирішимо їх, і наші клуби розпадуться. Ось я дістану, пропхаю, вигризу собі квартиру, меблі, холодильника, пральну машинку, японського «відика» – і годі! Одразу стане зрозуміло, що мені в цьому клубі робити нічого. Молодь до нас не потяглася. Їй ми незрозумілі. Начебто прирівняні до учасників Великої Вітчизняної війни, але ті Батьківщину захищали, а ми? Ми були в ролі німців – як мені один хлопець сказав. Думаю, так… Так… Так вони на нас дивляться… А ми на них злі. Вони тут музику слухали, з дівчатами танцювали, книжки читали, поки ми там кашу сиру їли й підривалися на мінах. Хто там зі мною не був, не бачив, не пережив, не відчув – той мені ніхто.
Через десять років, коли в нас повилазять наші гепатити, контузії, малярії, від нас будуть позбавлятися. На роботі, вдома… Нас перестануть садовити до президій. Усім ми будемо тягарем… Навіщо ваша книга? Для кого? Нам, хто звідти повернувся, усе одно не сподобається. Хіба розкажеш усе як було? Як убиті верблюди й убиті люди лежать в одній калюжі крові, їхня кров перемішалася. Кому це потрібно? Ми вдома всім чужі. Усе, що в мене лишилось, – це мій дім, дружина, дитина, яку вона незабаром народить. Кілька друзів звідти. Більше я нікому не вірю.
І вже не повірю.
Рядовий, гранатометник
– Десять