LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Коли побачив Антонія, почав заспокоюватись, але раптом закричав:

      – Слухай, Антонію, я вже більше не витримаю. Краще смерть, ніж таке життя. Я вкорочу собі віку. Так мені вже написано.

      – Не мели дурниць, – спокійно відповів Антоній. – Різні нещастя трапляються людям, але ж вони живуть…

      – Живуть? А для чого?.. Що ж я, як та колода, маю гнити?

      – Чому ж гнити…

      – А що за користь із мене? Ані комусь, ані мені. Так і буде. Лежу тут і постійно думаю. І додумавсь: іншого виходу немає.

      – Облиш дурниці, – буркнув Антоній, тамуючи хвилювання. – Молодий іще.

      – І що з того, що молодий! Яка ж моя молодість, якщо я сам на ноги стати не можу. Якби я був старий, то хай вже… А то кара Божа за батьків гріх! А я маю за те терпіти. Чому я?.. Я у дядька забрав його частину?.. Не я! Не я! Тільки батько. За що ж мені таке каліцтво?..

      Антоній опустив очі. Він просто не міг дивитися на цього красивого хлопця, майже дитину, який побивався над своєю долею.

      – Ти думай про щось інше, – бовкнув непереконливо.

      – Про що ж я можу думати, про що? Як тільки погляну на свої ноги, то волів би не народитись! Ось подивись!

      Він шарпнув ковдру і відкрився.

      Худі ноги, неприродно тонкі, на гомілках були вкриті рожевими пругами ран, які ще не побіліли і не потовщали.

      Василь щось говорив, але Антоній Косіба не чув того, не розрізняв слів. Дивився як приворожений. Відчував, як щось дивне діється з ним. Дивився так, ніби вже колись щось подібне бачив, ніби так мусило бути. Якась нездоланна сила наказувала йому схилитися над лежачим. Він простягнув руки і почав обмацувати коліна та гомілки. Його товсті пальці з загрубілою шкірою безпомилково точно натискали кволі м’язи каліки і знаходили кривизну неправильно складених кісток.

      Антоній важко дихав, ніби з великої напруги. Він боровся з думками, які переповнювали його. Але ж так, так, дійсно він дуже чітко розумів, що кістки неправильно зрослись. Але так не мусить бути. І тут також. Як же так!

      Він випростався і рукавом витер піт із чола. Його очі світились, але він так зблід, що аж Василько запитав:

      – Що з тобою?

      – Чекай, Василю, – відгукнувся Антоній раптово охриплим голосом, – як давно ти впав і поламав ноги?

      – П’ятий місяць… Але…

      – П’ятий? Але тобі склали?

      – Склали. Лікар із містечка, з Радолішок.

      – І що?

      – І сказав, що я буду здоровий. Дощечками ноги мені перев’язав. Два місяці я лежав, а як зняв…

      – То що?

      – То сказав, що вже мені ніщо не допоможе. Так поламані, що немає ніякої ради.

      – Немає?

      – Еге ж! Батько хотів мене у лікарню везти до самого Вільна. Але лікар сказав, що немає потреби, бо й сам Господь Бог тут не допоможе.

      Антоній засміявся.

      – Неправда.

      – Як це неправда? – тремтячим голосом запитав Василь.

      – А так, неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. А бачиш… Неправда! Якби ти не міг поворушити, тоді кінець.

Скачать книгу