LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Ваша величносте!

      – Що знову? – королева роздратовано звела дуже світлі тонкі брови, вона геть не звикла до заперечень.

      – Я… я геть не тямлю у… – зашарівшись, дуже тихо сказала Ізабелла.

      – То навчіться якомога швидше, моя мила. При цьому дворі подібна нетямущість буде лише заважати. Якщо хочете до двору моєї доньки, то повертайтеся в Бурж. Там спокійно й лагідно, як у монастирі. Чоловіки, молодші за п’ятдесят років, там разів три на рік бувають, і то на великі свята.

      – Ваша величносте! – зойкнула бідолашна Ізабелла, вона ніколи в житті не чула нічого більш зухвалого.

      Королева, не соромлячись та не вагаючись, назвала ціну її повернення: лягти в те ліжко, в яке накажуть. Із посмішкою. Спершу це викликало природну відразу: раптову, сильну, до задухи. «Я мушу сказати моєму братові Жану… Чи моєму сеньйору… Краще вже повернутись до Фонтенвро», – думала мадам де Вандом, сльози завмерли на її очах, вона кусала губи, щоб не розридатися просто в коридорі. Покійний граф де Вертю їй наказав ніколи не чинити проти честі та родинних інтересів. А королева хоче, аби вона стала шльондрою! На мить сердешна Ізабелла зупинилась біля вікна: внизу в саду, в зеленому лабіринті, вона побачила, як цілуються закохані. Здалеку вона не впізнала ані даму, ані шевалье, вони марно намагалися розійтись, проте знову повертались до поцілунків, тримаючи одне одного за руки. На дамі була яскрава атласна зелена сукня із рожевим підкладом, які зазвичай шиють для травневих прогулянок. Ізабелла задивилась на неї із заздрістю: на даму, колір її сукні, вже неможливий і недоступний для неї як удовиці, на рудоволосого невгамовного шевалье, що цілував їй руки, притягаючи до себе все дужче, геть не дбаючи про те, що він стоїть на колінах у світло-голубих шозах на молодій весняній траві… «Мені п’ятнадцять років, мій чоловік помер… Я втратила того, кого кохатиму завжди… Я нікому не потрібна… Невже я мушу решту життя провести в монастирі, не знаючи ані кохання, ані упадання, ані тих поцілунків на руках? У чорній сукні? А коли мені суджено прожити ще п’ятдесят років? Отак?» – подумала Ізабелла, відчуваючи в тілі напружений спротив кожній своїй думці. Вона різко, впевнено розвернулася й пішла назад до покоїв придворних дам королеви.