ТОП просматриваемых книг сайта:
Щось більше за нас. Владимир Винниченко
Читать онлайн.Название Щось більше за нас
Год выпуска 1909
isbn 978-966-03-8416-3
Автор произведения Владимир Винниченко
Жанр Литература 20 века
Серия Бібліотека української літератури
Издательство OMIKO
Він розставив руки і, визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, закліпав очима й не знав, що йому на це сказати.
– А через що? – вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю. – Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!!
Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив:
– Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрений метал»? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кишеню): нехай мені дають мільйони, розумієте: мі-ль-йо-ни! Щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! Ви мєня нє знаєтє! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайского»! І більш нічого! (Певно, він гадав, що мільйони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо.) Сцена – це абсолютно все. Гроші…
Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.
– Знаєте що! – скрикнув він умить з великою щирістю й одвертістю. – Вступайте до мене… до нас у товариство! Га?
Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.
– Будемо грать, служить е… е… іскуству… е… е…
– Дуже дякую, – пробурмотів я, – але я якраз тепер маю роботу, я повинен…
– Ет! Плюньте ви на неї, – перебив він мене. – Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е…. б’ється, публіка, аплодисменти… А тут ще музика… тром-тром-тром!
Хоча картина справді була досить колоритна, але я ще хотів подумать.
– І, главноє, дивіться. – Він навіть устав і, широко розіп’явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні. – Ви тільки будете грать! Тільки! Це – раз!
Він загнув мізинець і подивився на нього.
– Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це – два.
Біля мізинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.
– О… Реквізиту ніякого… То вже моя нещасна доля така! – гірко всміхнувся він. – Що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і… Ви не знаєте як це все… тяжко! І ви думаєте, набагато більше я маю від інших артистів? Набагато? Ех!
Він махнув рукою з загнутим мізинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.
– Грали ми в одному городі, – задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно. – Збор… 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали… Ну, як вам сказать?.. Грали всі… нічого. Я знаєте, підібрав тоді трупку – первий сорт. Вона тепер зо мною тут… У мене вже е… е… абсолютно око на це…«мєткоє». Подививсь, обдививсь, – раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво.