LITMIR.BIZ

Скачать книгу

справді «любопытно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значить останні слова, то, як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадать, і вже аж дядько вивів мене з непевности.

      – Та то кислиці! – повернувся він до мене, коли я його запитав про «кишліхци».

      – Кислиці?

      – Ну да! Бо єврей, знаєте… От у нього замість «кислиці» та «кишліхци». По-єврейськи, значить, написано… Кислиці… Ну да, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз у раз кислицями закусювали… Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!

      Слухняна конячинка зараз же як прикипіла.

      – Що таке? – спитався я.

      – Та вам же до «Малоросії»? – зстрибуючи кинув він і почав витягать мого чемодана.

      Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма від рук, висіла вивіска, що проказувала: «Номера для прыезжающых “Малоросія”». Стіни цеї «Малоросії» були облуплені; вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» й що в ній було «малоросійського» – невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».

      Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем, і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного, брудного, невеличкого коридорчика в самих ріжних позах лежало декілька великих і малих єврейчиків. Ноги одного були під самим носом у другого, третій уткнувся четвертому в живіт головою й сягав коліном у спину п’ятому; носи мішалися з пальцями, руки з ногами; брудні подушки, аж блискучі від сала, що назбиралось за немалий, мабуть, час, лежали десь аж біля порога. Повітря… Дядько мій тільки крутнув носом, плюнув і вперше за весь час сердито закричав:

      – Ану, ви! Гей… Розляглись… Уставай!

      Єврейчики тільки похрапували.

      – Е-е-е… – ставляючи додолу чемодан, рішуче протягнув він. – Що я довго з вами тут буду… Уставай! – і таки не жартуючи, штовхнув ногою якусь спину. З-під якоїсь ноги вмить визволилась голова в пуху і в пір’ях на чорному волоссі й здивовано подивилась на нас маленькими, чорненькими оченятками.

      – Ну? – прикрикнув дядько. – Чого вилупив очі? Вставай!

      – Вус? – хрипнула голова й викашлялась. – Што такоє?

      – У вас номера єсть? – вмішався я.

      Голова подивилась на мене, і вмить весь сон збіг з неї, як тінь від сонця. Скочив, натягнув на себе якесь дрантя й зараз же почав шарпать за якусь руку чи ногу, примовляючи:

      – Лейзер! Лейзер! Ну? Штель шуйн! Ну! Гіхер!

      Щось заворушилось, і з-під рядна, що ним укривалась уся кумпанія, з’явилась невеличка голова, з запухлим носом і очима і, кліпаючи на світ, почала, сопучи, підійматись.

      – Ну, гіхер!.. Покаж їм номер! Вам самий луччий? Покажи їм самий луччий номер! Гіхер! Вот он вам січас покажет номер… Вам і з абедом і з чай?.. Ми вам дешево дадім абед… Гіхер, Лейзер!.. Поведи їх в самий луччий номер…

Скачать книгу