LITMIR.BIZ

      27 листопада. Бернгард Келлерман читав уголос. «Дещо з неопублікованого з-під мого пера» – так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоча дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері повалив цілий гурт. Він злякався. «Зараз уже кінець», – просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися сякі-такі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один залишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келлерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися йти, то тільки рота роззявив. Нарешті, послухавшись чиєїсь поради, промовив: «Я хотів би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробімо перерву на п’ять хвилин». Дехто ще зостався, і він прочитав казку, в якій були місця, коли хотілось кинутися стрімголов через усю залу просто по людських головах за двері.