LITMIR.BIZ

Скачать книгу

день – не просто празник, а храмове свято. Церква, за легендою, побудована ще чотири століття тому славетними вітськими боярами, які звели тут Змієві вали та захищали Київ від орди, називалася Преображення Господнього. По-простому – Яблучного Спаса. Тож для села Вітовського сьогодні було храмове свято. Хто мав тут родичів – із Боярки, Будаївки, Віти та Василькова – усі поз’їжджалися святити та їсти свячене.

      Усі Євчині родичі теж з’їхалися докупи – і сестра Хведора з іншого села приїхала, і двоє тіток, і старий дядько Василь, що ледь перебирав ногами. «Дунько, ану живо заплети мене! Щось стрічка розв’язалася!», «Чорнява, що ти одних червивих яблук набрала? Хіба очей не маєш?», «Гей, бісове поріддя, чого ти плентаєшся позаду? Якби я була на місці панночки, то давно вже тебе вигнала!» І так із самого ранку. Якби комусь із родини хотілось покричати чи вилити злість – Євдокія була тут як уродилася.

      Тепер, стоячи перед церквою та приймаючи на себе щедрий ківш святої води, Євка крадькома дивилася на стіл, за яким сиділа панська сім’я. Раніше їй було байдуже. Скільки років підряд вона отак-от стояла біля церкви на Спаса й дивилася на панську родину, скільки разів терпіла стусани й прокльони від своїй рідні. Але нині все було інакше. Тепер менше за все вона хотіла бути осоромленою перед своїми новими господарями – панночкою й паничами, а особливо ж перед паном учителем, що поруч із іншими дрібними шляхтичами стояв за спиною Вітовських. Одна справа, коли нею потурали самі пани, а інша – коли своя ж сім’я межи людей.

      Не встигли посвятити збіжжя, як де не взялися скрипки й басолі. Під гучну музику хлопці повели дівчат у танок. Євка ж поспішила сховатися в віддалений куток галявини, щоб не потрапити більше нікому на очі. Тут, на колоді під розлогим кущем горобини, уже сиділа тітка Кальопа, молода вдовиця, місцева знахарка, оточена старшими бабами.

      – Заспівай нам своєї, тужливої, – улесливо звернулася до тітки баба Федора, якій було вже більше ста літ.

      – Та якось не гоже на празник тужливе співати, – почала було Кальопа, примружуючись, ніби від яскравого сонця.

      Усі знали, що то сказано було лише для «так годиться» і що її треба тричі просити. І не тому, що тітка Кальопа була така прохана й горда, а просто звичай такий.

      Хоча Кальопа й справді мала славу гонорової. Попри те, що вони були сусідами, Євка завжди обходила тітку десятою дорогою – побачивши знахарку, дівчині хотілося забитися в куточок, зачаїтися й перечекати, щоб Кальопа її бува не помітила. От і зараз дівчина принишкла, ніби приростаючи до колоди, на якій сиділа.

      Тим часом баби попросили втретє, і тітка стиха завела, підпираючи руками свою чепурну голову:

      Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?

      Чия ж то дівчина розпустила коси?

      Час ніби зупинився. Уже не існувало ні гучних музик, ні попа, ні пана. Євка розчинилася в пісні й срібному голосі Кальопи.

      Коси розпустила, гулять не ходила.

      Зустріла козака, його й полюбила.

      Далі пісня розповідала про те, як козак зібрався в похід на

Скачать книгу