LITMIR.BIZ

Скачать книгу

родами – шкоди від цього не було. Але коли помер Уліб, то одразу багато родичів вийшли й поставили свої хижі далеко від городища над Дніпром і попід лісом; пізніше родовичі стали виходити один за одним, і нарешті дійшло до того, що по всій долині й кручах виросли, як гриби, хижі й оселі. Біля старійшини Анта залишилися тільки три сини – Бразд, Сварг та ще Микула.

      Довго сидів на дідівському дворі і син Бразд. Ант сам послав його до княжої дружини, коли князь Ігор ішов на деревлян, сподівався, що повернеться Бразд і житиме з ними сукупно.

      Бразд повернувся і, як говорили люди, з великою данню. Цілий міх привіз із собою, а крім того, ще й княжу печать, пожалування. За вірну службу князь Ігор давав йому поприще[6] землі, поприще лісу, де сам захоче Бразд, і назвав його в Любечі своїм княжим мужем.

      Що це за княжий муж, усі дізнались пізніше, коли в Деревлянській землі вбили князя Ігоря і коли на столі в Києві сіла Ольга. До цього Любеч платив князеві дань – від рала й від дому. Княгиня ж Ольга завела скрізь – і в Любечі також – уроки й устави[7]. Устав їм робив князь чернігівський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечі став Бразд. Тоді він і пішов від батька Анта, збудував над Дніпром терем.

      Жив біля батька син Сварг – золоті руки мав хлопцем, від старих людей, а також і від Анта навчився варити крицю, замолоду залізом і кузню[8] постачав весь рід. Але пізніше, коли одружився Сварг з дівчиною іншого, задніпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узліссі свою хижу.

      Тільки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старійшина і доживав свій вік.

      Любеч – так здавна називали люди полянського племені городище роду Воїків над Дніпром. Навкруг цього городища стали інші городища й роди – все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?

      Заглибившись у свої думи, тихо крокував лісом старійшина Ант.

      Це був чудовий віковий ліс, що починався далеко звідси в верхніх землях і широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лівим берегом Дніпра, ніби прикриваючи його від поля, аж до пониззя.

      Вищі від усіх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинці, з голими, жовтими, як віск, стовбурами, і зеленими, рясними вершинами височіли вони над лісом, ніби дозорці, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чіл, пильнують, дивляться у вічність.

      Під ними ж, як вої, що тільки ждуть загаду і одразу, коли пролунає клич, рушать уперед, – стояли, переплітаючись гіллям, вростали в землю корінням дуби й берези, ясені й осокори, а де болота – вільшина.

      Були дні, коли по вершинах сосон угорі пробігав легіт, все дужче й дужче починали дзвеніти їхні стовбури, і тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипіла, рвалась із землі.

      Тоді над лісом, як вали в морі, котились важкі, чорні хмари, вони чіплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорній імлі з хмар починали бити блискавки – вціляли

Скачать книгу