LITMIR.BIZ

Скачать книгу

на порозі. Була вона одягнута, як належало, – у білій сукні тонкого шовку з срібними пальметами по всій тканині, облямованій широкою темною каймою; поверх сукні плечі її облягало червоне, заткане золотом корзно[27], темне волосся, зачесане на проділ, прикривала шовкова біла пов’язка, кінці якої спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду – золота гривна[28] – поблискував на шиї, а на ногах у неї були червоні хзові[29] чобітки.

      Княгиня була не молода вже жінка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чітко окресленим носом, тугими устами, проте блідість, кілька глибоких зморщок на чолі, великі запалені очі, що проймали, здавалося, людину наскрізь, свідчили про її неспокій, тривогу, може, довгі безсонні ночі.

      Тільки княгиня увійшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.

      – Здрава будь, княгинє! – мовили вони.

      Княгиня відповіла на їх привітання, ступила вперед і зупинилась біля столу.

      Тоді до стравниці зайшла літня, трохи зігнута жінка з сивим волоссям – ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгині, вклонилась їй і поцілувала руку.

      – Дозволь, княгинє, подавати страви!

      – Починай, Ярино! – відповіла княгиня.

      Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стіл горнці, в яких парувало смажене м’ясо, казанок, у якому булькотіла юшка, велику миску з сочивом. У світлиці запахло лавром, чябром, перцем.

      Але княгиня не робила знака сідати до столу. Вона обернулась до воєводи Свенелда, кивнула йому головою, і той узяв на столі одну з порожніх дерев’яних мисок, поклав на неї потроху від кожної страви, які були на столі, – хліба, м’яса, риби, сочива, – потім ступив до печі в кутку і поклав з миски на вогонь вранішню жертву. Вогонь пригас, над жаром піднявся і клубком покотився по стравниці димок, але одразу ж вогняні язики, неначе жадібні гнучкі пальці, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготіло полум’я.

      Тільки тоді всі сіли до столу й почали снідання.

      На покуті, на чільному місці, сіла княгиня, по праву руку від неї син Святослав, по ліву – Уліб, а ще далі воєводи, бояри.

      Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синів. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, він здається старшим від своїх літ. Русявого, з довгим і цупким волоссям, що, рівно підстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сірими очима, що іноді, правда, можуть раптом невідомо чому і потемніти, з сухим, із невеликою горбинкою носом і жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Іноді ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька міг сказати різке слово, вихопитись із власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на своє.

      Зовсім не таким був менший син княгині Уліб. Білолиций, з рум’янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям і такими ж темними рівними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгині був слухняний, запобігливий, тихий, і коли б не хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дівчину.

      Вона

Скачать книгу