LITMIR.BIZ

Скачать книгу

дивитися вистави грузинської драматичної трупи Георгія Еріставі та українського провінційного театру Григорія Яценка… Що ж, було і загуло, тепер на балаган збігалися!

      Посеред базару на хисткому дощаному кону, що тримався на порожніх бочках від капусти, серед гамору, крику, реготу, свисту ми того дня, накостюмовані, під «малоросійщину» і крикливо розмальовані, бо цього вимагав базар, ставили «Москаля-чарівника» Котляревського, я грала Тетяну. На той час ми вже змирилися зі своїм існуванням. Театр Яценка, спроваджений колись із Ставрополя до Тифліса намісником Воронцовим, розпався і отако вмирав на балаганних сценах. Я пристала була до нього під час гастролей Млотковського в Тифлісі – народила тоді Нану. Треба було якось жити, та й вірилося, що театр колись-таки підніметься, мене не полишала мрія – й донині її не позбулася – створити свою Наталку, свою Офелію, свою Амалію… Я ж могла, можу… Сам Щепкін, якого запрошував Млотковський на роль Чупруна в «Москалеві-чарівнику», хвалив мене!

      Перед самим кінцем вистави я помітила зі сцени, як крізь натовп пробирається якийсь пан в окулярах, і мені на мить стало втішно, що не тільки базарна шантрапа втішається нашими муками – цей хоч зрозуміє нас. Пам'ятаю, я підтягнулася і навіть менше стала жестикулювати. Чоловік в окулярах стояв перед самою «рампою» до кінця вистави, обличчя в нього було сумне, бо й радіти знаючій людині, щиро кажучи, не було з чого.

      Врешті опустилася завіса, антрепренер пішов із солом'яним брилем по колу, я тут же, перед публікою, витерла фланелькою грим з обличчя і гукнула до антрепренера, як завше, по-українськи: «Голодная, піду обідати в трактир!»

      Пробираючись майданом, відчула, що хтось пасе мене очима, оглянулася: за мною квапився, аж підбігав отой пан у окулярах. Я не злякалася, тільки дивно стало: старші за мною не впадали. А він поспішав, спотикався, я зупинилася – а може, людині потрібна якась допомога…

      Він підійшов, узяв мене за руку і проказав, ніяковіючи:

      – Не гнівайтеся за мою настирливість, землячко, хочу порозмовляти з вами. Я родом з Полтавщини…

      – Отакої! – сплеснула я в долоні. – А я киянка… Що ви тут робите? Теж балаганите?

      – Ні, вчителюю.

      – Аж тут? А то чому?

      – А ви? Ходімте пообідаємо разом.

      Він був якийсь такий – мені важко сказати – добрий чи то уважний… З мого личка тоді, як казали, пити б воду, я давно звикла до голодних поглядів мужчин, до квапливих домовлянь про зустріч, до безболісних розлук; моє життя нікого не обходило, я була артисткою, і в цьому – все. Артистка повинна перевтілюватися, а з чого, з якої – що кому до того?.. Тож квиталися на місці: від мене брали мить утіхи і сповна платили тим самим. А цей…

      Що ж то я говорила йому за обідом?

      Він перепитав, коли ми у трактирі сіли за стіл:

      – Киянка?.. Будь ласка, розкажіть про себе, я жив у Києві.

      Я почала… Ага, звичайно, з того, хто я і звідки. Мені здавалося, що він почужіє, коли дізнається, що я за походженням полька – із старовинної обрусілої

Скачать книгу