ТОП просматриваемых книг сайта:
Генерали імперії. Валентин Чемерис
Читать онлайн.Название Генерали імперії
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-4496-9
Автор произведения Валентин Чемерис
Потім цар щось сказав думному дяку Іванову, а той запитав Домонтовича про здоров’я. Домонтович почав запевняти, що здоров’я в нього, слава Богу, нічого, але виявилось, що його було запитано про здоров’я гетьмана Самойловича…
Тлусті бояри та дяки попід стіною сиділи все так же бовванами – аби хоч хто ворухнувся чи моргнув.
Ларіон Іванов махнув рукою, і генеральні старшини відступили вбік і назад, а цар-підліток лише тоді перевів свій запитливий погляд на Дорошенка. Потім на Іванова. Меткий дяк гучно виголосив:
– Гетьман Правобережної Малоросії Пйотр Дорошенко, який добровільно зрікся під Чигирином булави та уряду і уклінно й вірнопіддано прохає у його величності підданства.
– До-о-роше-енко?.. – вперше за весь прийом подав голос цар, і ближні до трону бояри та дяки напівшепотом дружно повторили:
– Дорошенко… Дорошенко… Дорошенко…
– Ах, Дороше-енко… – повторив юний цар, і ніхто не міг збагнути, схвально він назвав прізвище малоросійського гетьмана чи осудливо. У дитячих очах царенка спалахнув вогник цікавості, і ще щось у них зажевріло, наче його величність подивувався: «Так ось він який… Дороше-енко? Той Дороше-енко, який виступав до останнього проти нас, і виступав так завзято…»
Під склепінням Грановитої палати запала мовчанка, і ніхто не брав на себе сміливості порушити її, як і не знав, в якому тоні і з якою оцінкою говорити далі про Дорошенка. Та ось цар кивнув дяку Іванову, і дяк, певно, зрозумівши, як і про що треба далі казати, почав те казання. І хоч мова царя була короткою, але від його імені (чи витлумачуючи цареву мову) думний дяк Іванов говорив довго й сердито. Він раптом почав докоряти й шпетити Дорошенка, що той, яко ізмєннік і вор, заслуговує на побиття батогами, виривання ніздрів і відправку в Сибір, у Тобольськ на Іртиші – за те, що «воз’ярілся зєло супротів осударя», що він – «негідний і хитрий поганець», хотів піддатися турецькому султанові, посмівши од нього прийняти навіть жупан, шитий золотом… «Чи не за нього хотів Дорошенко продати османам Малоросію?» – аж зриваючись на фальцет, вигукнув Іванов.
І тут сталося те, чого ніхто не міг передбачити.
Скориставшись з того, що дяк набирав побільше повітря в легені, Дорошенко раптом подав голос:
– Додайте сюди, пане дяче, що один цар хотів у мене купити Україну за пару соболів, але я її не продав. Тож і за турецький жупан, бодай і шитий золотом, я теж не продав України.
Цар все ще з цікавістю дивився на малоросійського гетьмана, і в ту мить він навіть аж сподобався гетьману: такий малий, у такій завеликій, як для нього, шапці Мономаха, пірнувши у завеликий для нього трон, він викликав у гетьмана співчуття. І Дорошенко невідь-чому в ту мить пожалкував, що в нього немає сина. І немає і, судячи по всьому, вже й не буде ніколи. Жаль…
Оскільки цар зберігав мовчанку, дяк Іванов, набравши побільше в легені