Генерали імперії - Валентин Чемерис Історія України в романах

Скачать книгу

поборотися за булаву. Ось-ось, за булаву. А боротися за булаву заради булави він не хотів. Без нього охочих до булави – хоч відбавляй! Не Івашко Брюховецький він, що заради булави продавав всіх і вся, і кровію шинкував, аж доки й сам крівцею сплив… Досить Україні одного Івашка-пройдисвіта. Пройда він був неперевершений, хоч врешті-решт сам же себе й перехитрив і життям за те заплатив, позбавивши Україну волі перед своєю загибеллю… Що й казати, чимало вже за уряди пролилося крові – досить! Принаймні з нього досить, доборовся вже до краю. Хай ще інші, як охоту мають, поборються.

      …Вже й ніч, а валка й не думає зупинятися. Спішить стольник, квапиться, щоб пошвидше до їхнього Севська дістатися – там вже в безпеці посуватиметься.

      Хропуть натомлені коні, брязкають збруєю, перегукуються між собою в пітьмі стрільці. Стольник час од часу з ридвана голову в ковпаку висовує, покрикує на служивих:

      – В оба смотрєть, ать-переать!..

      А попереду – пітьма. І попереду, і з боків, і всюди, куди не глянь, чорнота ночі. Глуха й гнітюча. Глухомань. Ані вогника, хоч в око стрель! І – стріляють, коли дивишся не туди, куди треба. І в Московії, яка була ще попереду, і в Україні, яка вже залишилася позаду.

      Здавалось, валка їхала в нікуди. Хоч так воно й було – в Москву. І до волі було, як до неба.

      До того дня, коли перший і останній президент СРСР скаже Бразаускасу, лідеру Литви, яка вже вирішила іти до незалежності і не піддавалася на умовляння залишитися в червоній імперії, себто в СРСР, скаже, втративши терпіння:

      – Ідіть, куди хочете!

      До цієї довгожданої миті Романовим ще залишалося царювати 240 років, і ці роки треба було пережити, потім ще 74 роки червоної російської імперії, і лише тоді буде сказано: «Ідіть, куди хочете!» І народи – Україна теж – підуть. До волі…

      Валка їхала в глуху чорноту ночі, в нікуди, хоч і в Москву, везучи українського гетьмана, і попереду, в чорноті стіною стояли 314 років, і їх треба було пережити. Не гетьману Дорошенку, нам.

      Як і застерігав думний дяк Ларіон Іванов, на другий день по прибутті до Москви, Петро Дорошенко був представлений цареві. Власне, білятронним боярам, які й мали вирішити його подальшу долю – але про людське око царевим іменем.

      Італійські архітектори Марко Руффо і Пьєтро Соларіс під час спорудження нового Кремля за часів Івана Васильовича, государя і самодержця всієї Русі і великого князя Володимирського і В’ятського, і Пермського, і Новгородського, і Тверського, і Югорського і, звичайно ж, Московського і «иных», побудували на Соборній площі святково-величну Грановиту палату для урочистих прийомів великих князів (пізніше царів).

      Звичайно, поверженого гетьмана Малия Росії та ще й багатолітнього недруга Великої Росії та її «владычества» годилося б прийняти в якому-небудь боярському теремі (хай би й тому був радий!), але боярський терем не годився для великого государя Федора Олексійовича, царя і великого князя всієї Великої, Малої і Білої Росії, самодержця, тож прийом відбувся там, де й відбувалися всі прийоми за участю государя – в Грановитій палаті Кремля, що була символом

Скачать книгу